«Песня о Соколе» (1895) принадлежит периоду раннего творчества М. Горького. Писатель позже вспоминал период 1880-х годов: «Себя я лично вижу в ту пору фантазёром, стихотворцем…». А Короленко, прочитав первые произведения молодого писателя, сказал: «Я же говорил Вам, что Вы — реалист!.. Но в то же время — романтик!». Это точное определение стиля раннего Горького. Несмотря на то, что романтизм в конце XIX века уступил место реализму, новая общественная атмосфера вновь вызвала к жизни это течение. Возрождение романтизма связано с деятельностью революционеров, которые мечтали изменить жизнь погрязшего во зле и несправедливости общества. «Песня о Соколе» является ярким примером романтического произведения.
Все традиции романтизма нашли своё отражение в «Песне о Соколе». По жанру это легенда, которую поведал герою-рассказчику «сухой и мудрый старик Надыр-Рагим- оглы. Думаю, что «Песня о Соколе» — одно из самых загадочных и искренних произведений русской литературы. Здесь звучит гимн вольному человеку. Основной мотив произведения выражен в рефрене «Безумству храбрых поем мы песню!».
Здесь прослеживается принцип двоемирия. С одной стороны, перед нами реальный мир — морское побережье со скалами. С другой — фантастическое сырое ущелье, в котором происходит действие легенды. Пейзаж выполняет фантастическую функцию. «Огромное море», «голубое сияние луны», «золотой узор звёзд», «тайная тишина», «мохнатые горные вершины», «мгла южной ночи» создают необыкновенно поэтическую картину. Традиционно море символизирует безграничность мечты, свободу, мощь. Горы выражают высоту и чистоту личности, мечту человека, возвышающего его над другими. Сырое, темное ущелье, в котором живет Уж, олицетворяет узость, призрачность жизни этого героя. Небо для него — пустое место, а Сокол — безумец. В его словах звучит ядовитая ирония.
Сокол — образец романтического героя. Он рвется к свету. Своим трагическим падением он развенчивает «мудрость» Ужа. Это герой исключительный, непримиримый к пустому существованию. Только в свободе он находит счастье, даже если ценой этой свободы будет падение. Сокол остается верен своим идеалам.
Уж представляет собой противоположный взгляд на мир. Он не видит смысла в идеалах свободы и неба. Ему тепло в душном ущелье. Он не замечает того, что живет скудной унылой жизнью. Он не понять и совершить подвиг. Уж пришел к выводу, что прелесть полета заключена в падении. А трагическая смерть Сокола приносит ему бессмертие. Здесь автор ставит проблему подвига.
перше французьке видання «Гуллівера» розійшлося за місяць, незабаром пішли перевидання; всього дефонтеновская версія видавалася більш 200 разів. Неспотворений французький переклад, з прекрасними ілюстраціями Гранвіля, з'явився тільки у 1838 році. Популярність свіфтовского героя викликала до життя численні наслідування, фальшиві продовження, інсценування і навіть оперети за мотивами «Подорожей Гуллівера». На початку XIX століття в різних країнах з'являються сильно скорочені дитячі перекази «Гуллівера». "Мандри Гуллівера" - твір фантастичний за своєю формою. Письменник вводить фантастику, оскільки вона допомагає намалювати алегоричну картину сучасного йому суспільства, а також створити образи, Які найповніше виражали б авторські ідеї. Своїм змістом цей роман глибоко правдивий, і Свіфт прагне підкреслити правдивість твору реалістичними описами та скрупульозно- точним зображенням речей у тих незвичайних країнах, куди попадає його герой. Намагаючись зробити свій твір доступним для широких кіл читачів, письменник бере форму популярного на той час пригодницького роману. Але й у новому для нього пригодницькому жанрі Свіфт досяг великих художніх успіхів. Роман розподілено на чотири частини. В першій частині Гуллівер потрапляє до ліліпутів - крихітних чоловічків, у дванадцять разів менших за звичайних людей. Картина політичного життя імперії ліліпутів - це пародія на англійські і загалом європейські політичні звичаї. Читач може запитати: "Навіщо було робити цих людей такими крихітними?" Та тому, що зменшивши їхній зріст, Свіфт зробив смішним ліліпутського імператора з його претензіями на світове панування, підкреслив нікчемність міністрів та вельмож. Крізь фізичну мізерність цих людців ясніше проступили їхня жорстокість, підступність та зажерливість, характерні й для справжніх, "великих" міністрів та імператорів. Свіфт дуже дотепно уподібнює англійських вігів і торі до ліліпутських партій тремексенів і слемексенів, які ведуть між собою запеклу боротьбу, відрізняючись лише тим, що прибічники однієї носять взуття на високих підборах, а прибічники другої - на низьких. Влучною пародією на католицьку та протестантську церкви є секти "тупоконечників" і "гостроконечників", що сперечаються, з якого боку розбивати яйце. Розповідаючи про ліліпутський звичай давати важливі державні посади тим людям, які виявили вміння ходити по канату та стрибати через палицю, письменник створює гостру сатиру на порядки при англійському дворі. Дослідники творчості Свіфта знаходять у книзі безліч натяків на тогочасні події та окремих політичних діячів. Так вважають, що скарбник Флімнеп - це сатиричний портрет прем'єр-міністра Роберта Уолпола, що звинувачення Гуллівера у зраді пародіює обвинувачення, висунуті проти лорда Болінгброка. Звичайно, ставлячи собі завдання висміяти сучасне йому суспільство, Свіфт використав для цього окремі історичні факти. Але значення книги далеко не вичерпується сатиричним зображенням осіб та подій, які вже належать історії. Алегоричне зображення Свіфта викриває не тільки англійських вігів та торі на початку XVIII століття, а й комедію боротьби сучасних буржуазних партій, внаслідок якої міняються уряди, але не міняється їхня антинародна суть. Вона б'є просто в око сучасним тремексенам і слемексенам - англійським консерваторам і лейбористам, американським республіканцям та демократам. В третій частині книги - "Подорожі до Лапути" - Свіфт устами свого героя дає іронічну пораду, як примирити ворогуючі партії. Слід порозпилювати навпіл голови ватажків і прикласти половину черепа кожного з них до голови його партійного супротивника. Обидві половини повинні добре прижитися,- саркастично зауважує письменник,- бо кількісно і якісно мозок цих людей мало чим відрізняється. Від ліліпутів Гуллівер потрапив у країну велетнів і сам перетворився в ліліпута. Тепер уже не казковий народ ліліпутів з їхніми дещо чудернацькими звичаями, а саме людське суспільство зменшилося до нікчемних розмірів і стало об'єктом вивчення для мудрого монарха велетнів, схожого на доброго короля з народної казки. Гуллівер з гордістю розповідає про свою батьківщину, вихваляючи її політичний устрій, парламент, правосуддя, але розумний король хоче знати всю правду і починає ставити неприємні запитання, які вщент руйнують картину благополуччя, що, за словами Гуллівера, панує в Англії. Допитливого короля цікавить, чи в палаті лордів сидять непідкупні люди, здатні правильно вирішувати долю громадян країни, чи не практикується підкуп виборців під час виборів до палати громад, скільки часу й скільки грошей іде на те, щоб установити в англійському суді істину, і таке інше.