Разом із героєм роману Д. Свіфта «Мандри Гуллівера» я побувала у фантастичній Ліліпутії. Це дуже незвичайна, дивовижна і красива країна. Важко уявити собі приємніший краєвид. Уся місцевість здається суцільним садом, а обгорожені лани нагадують грядки квітів. Лани межують із лісами. Столиця Ліліпутії Мілдендо обнесена муром, по якому навколо всього міста може вільно проїхати карета. Це місто перетинають дві великі вулиці, ділячи його на чотири квартали, Будинки мають від трьох до п’яти поверхів, на базарах і в крамницях багато всілякого краму.
Жителі Ліліпутії — дуже маленькі люди, дюймів із шість на зріст. Звичайні люди виглядають поруч із ними велетнями. Недарма тубільці назвали Гуллівера «Чоловік-Гора». Хоча ліліпути і взяли в полон Лемюеля, проте поводилися вони з ним досить приязно. Наприклад, коли зв’язаний Гуллівер захотів їсти, до нього приставили багато драбин, і до рота полоненого полізли сотні тубільців з їжею в кошиках. До речі, їжа була дуже смачною, тубільські жінки вміли добре готувати. Зналися ліліпути і на медицині. Коли Гулліверу намазали руки й обличчя маззю з приємним запахом, то біль, заподіяний стрілами, за кілька хвилин утамувався. Жителі Ліліпутії — чудові математики. Вони досягли великих успіхів у механіці. У них було багато пристроїв на колесах, щоб поперевозити колоди та інші важкі вантажі. Маленькі люди були дуже хоробрими. Вони наважувалися залазити на Гуллівера і ходити по його тілу. При цьому вони зовсім його не боялися, хоча полонений порівняно з ними був гігантським створінням.
Споконвіку в Ліліпутії були вельми своєрідні закони та звичаї. Шахрайство вони вважали дуже тяжким злочином, і тому часто карали за нього смертю. Неправдомовців та невдячних людей теж віддавали на ганебну смерть. Кожен, хто надасть достатні докази, що протягом сімдесяти трьох місяців він точно виконував усі закони країни, діставав право на певні пільги. До того ж він одержував премію і титул снільпела, який додавався до імені, але не переходив до спадкоємця.
Призначаючи кого-небудь на державну посаду, ліліпути передусім звертали увагу на моральні якості і тільки потім дивилися на здібності. Вони вважали, що найвища розумова обдарованість не може заступити браку моральних чеснот.
На жаль, так було задовго до того, як Гуллівер потрапив у Ліліпутію. Дід імператора запровадив зовсім іншу практику в державі. Тепер для того, щоб отримати міністерську посаду, треба було взяти участь у змаганні танцюристів на канаті. Хто найвище підстрибне, той отримає найвищу посаду державного службовця. Також запровадили найвищі відзнаки — шовкові нитки синього, червоного та зеленого кольорів. Ними стали нагороджувати тих, хто виявляв найбільшу спритність у стрибках через палицю. Її тримав імператор горизонтально то вище, то нижче.
Правитель Ліліпутії називав себе «імператором». Він був дещо вищим на зріст за своїх придворних, і вже через це всі його дуже поважали. Імператор наІнша в себе окрасою і пострахом всесвіту, монархом над монархами. Говорив, що І «їм ногами спирається на центр землі, а головою сягає сонця.
Подорож до Ліліпути була дуже цікавою. Мені здалося, що я побувала там разом з Гулівером. Мене зачарували чудові її краєвиди, схожі на театральні декорації міста, працелюбні та добрі тубільці. Але я б не хотіла жити в країні, де точиться багаторічна війна з сусідньою країною. Та ще й привід для війни смішний.Мешканці двох країн ніяк не можуть дійти згоди, з якого краю треба розбивати яйця. А ще мені б не хотілося, щоб моїм народом правив такий дивакуватий імператор.
Рассказ «Чудесный доктор» был написан Александром Куприным в 1897 году, в то время он жил в Киеве. Первое, на что следует обратить внимание при анализе произведения, - на заявление автора в самом начале, что рассказ "не есть плод досужего вымысла". Всё описанное действительно произошло некоторое время назад в Киеве, и это сразу заставляет читателя иначе воспринимать текст. Перед декабрьскими праздниками в городе царит весёлая суета, это подчёркивается эпитетами "прекрасные", "сияющие", "праздничные", "весёлый", "нарядные". Беззаботная и сытая жизнь - и ей противопоставляется иная реальность, описанная словами "мрачные", "неосвещённые", "ветхий", "грязный". Двое мальчиков из обнищавшей семьи Мерцаловых возвращаются с нарядных улиц домой в подвал, где их ждёт мать, больная сестра и голодный младенец. А в городе готовятся к празднику и накрывают богатые столы. Это противопоставление двух разных миров, существующих в одно время и в одном месте, и есть главная проблема рассказа. А главное действующее лицо - чудесный доктор - объединяет их. Отец попавшего в беду семейства, Мерцалов, слабый и невезучий человек. В праздничный вечер, не в силах своей семье, он готов бежать от бед, решаясь даже на самоубийство. И в критическую минуту случайно встречает врача, который больного ребёнка и всё семейство. Это сродни чуду, что подчёркивается в названии рассказа. Резкие слова отчаявшегося Мерцалова встречают живой человеческий отклик, и доктор сразу же предлагает свою вместо того чтобы обидеться или проигнорировать чужую беду. Это также похоже на чудо, ведь люди из обеспеченной, праздничной, "другой" жизни не откликались на Мерцалова о и даже не подавали милостыню. А чудесный доктор одним своим появлением вселяет бодрость в измученных людей, после назначает лечение больному ребёнку, даёт деньги на необходимую еду и незаметно оставляет на столе крупные кредитные билеты. И при всём этот не называет даже своего имени, не только не желая выслушивать благодарности, но даже не считая, что должен их выслушать: "Вот ещё пустяки выдумали!.." И после появления этого необыкновенного человека нищая, неудачная жизнь семьи Мерцаловых входит в благополучное русло. Дети выздоравливают, отец находит место, мальчиков устраивают в гимназию. Все они попадают в ту, другую, "праздничную" реальность - посредством доброго деяния чудесного доктора. Только истинное, искреннее человеколюбие менять нашу жизнь. Но оно встречается так редко, что считается чудом
Метафоры, которыми поэт выражает своё отношение - к молодости и красоте: мы краткое время на сучьях гостим.
- отношение к старости и смерти: буйные ветры, Скорее, скорей! Скорей нас сорвите С докучных ветвей! Сорвите, умчите, Мы ждать не хотим, Летите, летите! Мы с вами летим!..
Разом із героєм роману Д. Свіфта «Мандри Гуллівера» я побувала у фантастичній Ліліпутії. Це дуже незвичайна, дивовижна і красива країна. Важко уявити собі приємніший краєвид. Уся місцевість здається суцільним садом, а обгорожені лани нагадують грядки квітів. Лани межують із лісами. Столиця Ліліпутії Мілдендо обнесена муром, по якому навколо всього міста може вільно проїхати карета. Це місто перетинають дві великі вулиці, ділячи його на чотири квартали, Будинки мають від трьох до п’яти поверхів, на базарах і в крамницях багато всілякого краму.
Жителі Ліліпутії — дуже маленькі люди, дюймів із шість на зріст. Звичайні люди виглядають поруч із ними велетнями. Недарма тубільці назвали Гуллівера «Чоловік-Гора». Хоча ліліпути і взяли в полон Лемюеля, проте поводилися вони з ним досить приязно. Наприклад, коли зв’язаний Гуллівер захотів їсти, до нього приставили багато драбин, і до рота полоненого полізли сотні тубільців з їжею в кошиках. До речі, їжа була дуже смачною, тубільські жінки вміли добре готувати. Зналися ліліпути і на медицині. Коли Гулліверу намазали руки й обличчя маззю з приємним запахом, то біль, заподіяний стрілами, за кілька хвилин утамувався. Жителі Ліліпутії — чудові математики. Вони досягли великих успіхів у механіці. У них було багато пристроїв на колесах, щоб поперевозити колоди та інші важкі вантажі. Маленькі люди були дуже хоробрими. Вони наважувалися залазити на Гуллівера і ходити по його тілу. При цьому вони зовсім його не боялися, хоча полонений порівняно з ними був гігантським створінням.
Споконвіку в Ліліпутії були вельми своєрідні закони та звичаї. Шахрайство вони вважали дуже тяжким злочином, і тому часто карали за нього смертю. Неправдомовців та невдячних людей теж віддавали на ганебну смерть. Кожен, хто надасть достатні докази, що протягом сімдесяти трьох місяців він точно виконував усі закони країни, діставав право на певні пільги. До того ж він одержував премію і титул снільпела, який додавався до імені, але не переходив до спадкоємця.
Призначаючи кого-небудь на державну посаду, ліліпути передусім звертали увагу на моральні якості і тільки потім дивилися на здібності. Вони вважали, що найвища розумова обдарованість не може заступити браку моральних чеснот.
На жаль, так було задовго до того, як Гуллівер потрапив у Ліліпутію. Дід імператора запровадив зовсім іншу практику в державі. Тепер для того, щоб отримати міністерську посаду, треба було взяти участь у змаганні танцюристів на канаті. Хто найвище підстрибне, той отримає найвищу посаду державного службовця. Також запровадили найвищі відзнаки — шовкові нитки синього, червоного та зеленого кольорів. Ними стали нагороджувати тих, хто виявляв найбільшу спритність у стрибках через палицю. Її тримав імператор горизонтально то вище, то нижче.
Правитель Ліліпутії називав себе «імператором». Він був дещо вищим на зріст за своїх придворних, і вже через це всі його дуже поважали. Імператор наІнша в себе окрасою і пострахом всесвіту, монархом над монархами. Говорив, що І «їм ногами спирається на центр землі, а головою сягає сонця.
Подорож до Ліліпути була дуже цікавою. Мені здалося, що я побувала там разом з Гулівером. Мене зачарували чудові її краєвиди, схожі на театральні декорації міста, працелюбні та добрі тубільці. Але я б не хотіла жити в країні, де точиться багаторічна війна з сусідньою країною. Та ще й привід для війни смішний.Мешканці двох країн ніяк не можуть дійти згоди, з якого краю треба розбивати яйця. А ще мені б не хотілося, щоб моїм народом правив такий дивакуватий імператор.