Така вже доля української землі, що впродовж століть вона не знала спокою від численних ворогів, які шматували і нівечили її, руйнуючи міста і села, поневолюючи людей. Ці трагічні сторінки історії розгортаються перед нами у народних думах та піснях. Зокрема, значну частину фольклорних творів присвячено героїчній боротьбі славетних українських лицарів за волю, оборонців рідного краю — запорозьких козаків.
Україна довго чекала на них, бо не мала жодного захисту для своїх кордонів. Це дозволяло нападникам безкарно грабувати те, що добувалося тяжкою працею. Турки і татари не тільки спустошували землі, але й нищили та гнали у неволю український люд, а насамперед — молодь.
Зажурилась Україна,
Бо нічим прожити,
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти, Котрі молодії —
У полон забрато;
Як заняли, той погнали
До пана, до пана.
І гинули невільники по в'язницях "царгородів" та "трапезондів", вмирали від надлюдських мук на галерах, а чорноброві українські красуні ставали наложницями в чужинських гаремах.
І переповнилася чаша народного болю та гніву. На захист рідного краю стало запорозьке козацтво. Цій славній сторінці української історії присвячено багато народних дум та пісень: "Пісня про Байду", "Дума про козака Голоту", "Дума про Самійла Кішку" та інші. У них козак замальовується як мужній воїн, який "не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота" і завжди готовий прийти на до рідній землі. Проте народному оборонцеві всюди загрожує небезпека. У "Думі про козака Голоту" його хоче захопити в полон і продати у неволю татарин:
Я те бачу: в чистім полі не орел літає —
То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем у руки взяти
Да в город Килію запродати.
Козаки виявляють у цій боротьбі шляхетність, "ні города, ні села не займають", а нападникам дають рішучу відсіч, бо так велить справедливість. Та буває, що герої потрапляють у полон, і тоді женуть їх у турецьку неволю разом із земляками, яких вони не змогли визволити. Трагічну долю невільників також оспівано в думах та піснях:
Тяжка неволя добре далась знати:
Кайдани руки та ноги повривали,
Сирая сириця тіло козацьке-молодецьке
До жовтої кості проїдала...
Але й у турецькій неволі лицарі пам'ятають свою батьківщину і всім серцем прагнуть до неї. Вороги сподіваються, що змусять козаків схилитися перед ними, зректися християнської віри, але герої вважають за краще прийняти муки, вибрати смерть, але не скоритися. Так загинув оспіваний у думі Байда.
Ті, що залишалися живими, докладали всіх зусиль, аби утекти, повернутися додому, як це вдалося зробити героям "Думи про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі". Самійло Кішка, гетьман запорозький, захопив з побратимами галеру, на якій вони були невільниками. Воїни прагнуть помститися ворогам, тому після звільнення не повертаються додому, а, переодягнувшись у турецький одяг, нападають на ворожі кораблі.
Минав час, а ворогів не меншало. Над Батьківщиною нависла небезпека польського поневолення. Оборонці рідного краю знову протиставили загарбницьким намірам чужинців свою гідність і відвагу.
У думах та піснях, присвячених часам Хмельниччини ("Ой Богдане, батьку Хмелю", "Дума про Івана Богуна", "Чи не той то хміль" та інших), бачимо образи гетьмана Богдана Хмельницького та його військових соратників. Цих народних улюбленців, які очолили рух за волю та незалежність України, змальовано як мудрих ватажків, завзятих воїнів, полум'яних патріотів та надійних оборонців українських свобод:
Чи не той то хміль,
Що коло тичин в'ється?..
Ой той то Хмельницький,
Що з ляхами б'ється.
…
— А я ляхів не боюся
І гадки не маю
За собою великую
Потугу я знаю...
Історія України написана слізьми народними, проте багато в ній і героїчних подій. Народна творчість розповідає про них прийдешнім поколінням, плекаючи в них любов до рідного краю та гордість за наших славних предків, які наклали головами в нерівній борні, відстоюючи свою волю та незалежність.
Субботний вечер (день) В нашей семье: Суббота.Наступило утро,я проснулась и пошла Умываться.Когда умылась я пошла кушать.Я поела и пошла гулять во двор со своими друзьями.Было очень весело.Я гуляла до обеда! Но перед тем как пойти домой я зашла в магазин и купила мороженое.Когда я пришла домой на обед была котлета и картошка.Я поела и пошла играть (На улицу) С братом.Наступил вечер Мы со всей семьёй поехали на озеро.Мы ели там шашлыки Было очень хорошо.Я нашла(нашёл) на озере подругу(Друга)Мы с ней бегали и играли.она(Он)Стала(Стал) для меня лучшей(лучшим) другом (Подругой) После того как мы погуляли мы купили попкорн и поехали домой.Я уснула(Уснул) И видела (видел) Прекрасные сны.
Комедия «Горе от ума» это и картина нравов, и галерея живых типов, и жгучая сатира, и больше всего комедия. Как картина она громадна. Ее полотно захватывает длинный период русской жизни – от Екатерины до императора Николая. В группе двадцати человек отразилась вся прежняя Москва, ее рисунок, тогдашний ее дух, исторический момент и нравы. И все это с такою художественною, объективную законченностью и определенностью, какая далась только Пушкину и Гоголю. Пока будет существовать стремление к почестям помимо заслуги, пока будут водиться мастера и охотники угодничать и «награжденья брать и весело пожить», пока сплетни, безделье, пустота будут господствовать не как пороки, а как части общественной жизни, - до тех пор, конечно, будут проявляться и современном обществе черты Фамусовых, Молчалиных и других. Главная роль, конечно, - роль Чацкого, без которой не было бы комедии, а была бы картина нравов. Чацкий не только умнее всех прочих лиц, но и положительно умен. Речь его кипит умом, остроумием. У него есть и сердце, и притом он безукоризненно честен. Словом – это человек не только умный, но и развитой, с чувством, или, как рекомендует его горничная Лиза, он «чувствителен, и весел, и остер». Только личное горе его произошло не от одного ума, а более от других причин, где ум его играл страдательную роль, и это подало Пушкину повод отказать ему в уме. Между тем Чацкий как личность несравненно выше и умнее Онегина и Печорина. Он искренний и горячий деятель, - а те – паразиты, изумительно начертанные великими талантами, как болезненные порождения отжившего века. Ими заканчивается их время, а Чацкий начинает новый век – и в этом все его значение и «весь ум». Всякий шаг Чацкого, почти всякое его слово в пьесе тесно связаны с игрой чувства его к Софье, раздраженного какого-то ложью в ее поступках, которую он и бьется разгадать до самого конца. Весь ум его и все силы уходят на эту борьбу: она и послужила мотивом, поводом к раздражениям, к тому «мильону терзаний», под влиянием которых он только и мог сыграть указанную ему Грибоедовым роль, роль гораздо большего, высшего значения, нежели неудачная любовь, словом, роль, для которой и родилась вся комедия. Роль Чацкого – страдательная, в то же время она всегда победительная. Живучесть роли Чацкого состоит в отсутствии у него отвлеченностей. Роль и физиономия Чацких неизменна. Чацкий больше всего обличитель лжи и всего, что отжило, что заглушает новую жизнь, «жизнь свободную». Его идеал «свободной жизни» определен: это – свобода от всех этих исчисленных цепей рабства, которыми оковано общество, а потом свобода – «вперить в науки ум, алчущий познаний», или беспрепятственно предаваться «искусствам творческим, высоким и прекрасным», - свобода «служить или не служить», «жить в деревне или путешествовать», не слывя за то ни разбойником, ни зажигателем, и – ряд дальнейших очередных подобных шагов к свободе – от несвободы. Чацкий сломлен количеством старой силы, нанеся ей в свою очередь, смертельный удар качеством силы свежей. Он вечный обличитель лжи, запрятавшейся в пословицу: «Один в поле не воин». Нет, воин, если он Чацкий, и притом победитель, но передовой воин, застрельщик и – всегда жертва. Чацкий неизбежен при каждой смене веков. Софья Павловна индивидуально не безнравственна: она грешит грехом неведения, слепоты, в котором жили все, - Свет не карает заблуждений, Но тайны требует для них! В этом двустишии Пушкина выражается общий смысл условной морали. Софья никогда не прозревала от нее и не прозрела бы без Чацкого никогда, за неимением случая. Она вовсе не так виновата, как кажется. Это – смесь хороших инстинктов с ложью, живого ума с отсутствием всякого намека на идеи и убеждения, путаница понятий, умственная и нравственная слепота – все это не имеет в ней характера личных пороков, а является, как общие черты ее круга. В собственной, личной ее физиономии прячется в тени что-то свое, горячее, нежное, даже мечтательное. Остальное принадлежит воспитанию. Вглядываясь глубже в характер и обстановку Софьи, видишь, что не безнравственность «свела ее» с Молчалиным. Прежде всего, влечение покровительствовать любимому человеку, бедному, скромному, не смеющему поднять на нее глаз, - возвысить его до себя, до своего круга, дать ему семейный права. Без сомнения, ей в этом улыбалась роль властвовать над покорным созданием, сделать его счастье и иметь в нем вечного раба. Не ее вина, что из этого выходил будущий «муж – мальчик, муж-слуга – идеал московских мужей!». На другие идеалы негде было наткнуться в доме Фамусова. Вообще, к Софье трудно отнестись не симпатично: в ней есть сильные задатки недюжинной натуры, живого ума, страстности и женской мягкости. Она загублена в духоте, куда не проникал ни один луч света, ни одна струя свежего воздуха. Недаром любил ее и Чацкий. После него она одна напрашивалась на какое-то грустное чувство, в душе читателя нет против нее того смеха, с каким он расстается с прочими лицами. Ей, конечно, тяжелее всех, даже Чацкого.
Така вже доля української землі, що впродовж століть вона не знала спокою від численних ворогів, які шматували і нівечили її, руйнуючи міста і села, поневолюючи людей. Ці трагічні сторінки історії розгортаються перед нами у народних думах та піснях. Зокрема, значну частину фольклорних творів присвячено героїчній боротьбі славетних українських лицарів за волю, оборонців рідного краю — запорозьких козаків.
Україна довго чекала на них, бо не мала жодного захисту для своїх кордонів. Це дозволяло нападникам безкарно грабувати те, що добувалося тяжкою працею. Турки і татари не тільки спустошували землі, але й нищили та гнали у неволю український люд, а насамперед — молодь.
Зажурилась Україна,
Бо нічим прожити,
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти, Котрі молодії —
У полон забрато;
Як заняли, той погнали
До пана, до пана.
І гинули невільники по в'язницях "царгородів" та "трапезондів", вмирали від надлюдських мук на галерах, а чорноброві українські красуні ставали наложницями в чужинських гаремах.
І переповнилася чаша народного болю та гніву. На захист рідного краю стало запорозьке козацтво. Цій славній сторінці української історії присвячено багато народних дум та пісень: "Пісня про Байду", "Дума про козака Голоту", "Дума про Самійла Кішку" та інші. У них козак замальовується як мужній воїн, який "не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота" і завжди готовий прийти на до рідній землі. Проте народному оборонцеві всюди загрожує небезпека. У "Думі про козака Голоту" його хоче захопити в полон і продати у неволю татарин:
Я те бачу: в чистім полі не орел літає —
То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем у руки взяти
Да в город Килію запродати.
Козаки виявляють у цій боротьбі шляхетність, "ні города, ні села не займають", а нападникам дають рішучу відсіч, бо так велить справедливість. Та буває, що герої потрапляють у полон, і тоді женуть їх у турецьку неволю разом із земляками, яких вони не змогли визволити. Трагічну долю невільників також оспівано в думах та піснях:
Тяжка неволя добре далась знати:
Кайдани руки та ноги повривали,
Сирая сириця тіло козацьке-молодецьке
До жовтої кості проїдала...
Але й у турецькій неволі лицарі пам'ятають свою батьківщину і всім серцем прагнуть до неї. Вороги сподіваються, що змусять козаків схилитися перед ними, зректися християнської віри, але герої вважають за краще прийняти муки, вибрати смерть, але не скоритися. Так загинув оспіваний у думі Байда.
Ті, що залишалися живими, докладали всіх зусиль, аби утекти, повернутися додому, як це вдалося зробити героям "Думи про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі". Самійло Кішка, гетьман запорозький, захопив з побратимами галеру, на якій вони були невільниками. Воїни прагнуть помститися ворогам, тому після звільнення не повертаються додому, а, переодягнувшись у турецький одяг, нападають на ворожі кораблі.
Минав час, а ворогів не меншало. Над Батьківщиною нависла небезпека польського поневолення. Оборонці рідного краю знову протиставили загарбницьким намірам чужинців свою гідність і відвагу.
У думах та піснях, присвячених часам Хмельниччини ("Ой Богдане, батьку Хмелю", "Дума про Івана Богуна", "Чи не той то хміль" та інших), бачимо образи гетьмана Богдана Хмельницького та його військових соратників. Цих народних улюбленців, які очолили рух за волю та незалежність України, змальовано як мудрих ватажків, завзятих воїнів, полум'яних патріотів та надійних оборонців українських свобод:
Чи не той то хміль,
Що коло тичин в'ється?..
Ой той то Хмельницький,
Що з ляхами б'ється.
…
— А я ляхів не боюся
І гадки не маю
За собою великую
Потугу я знаю...
Історія України написана слізьми народними, проте багато в ній і героїчних подій. Народна творчість розповідає про них прийдешнім поколінням, плекаючи в них любов до рідного краю та гордість за наших славних предків, які наклали головами в нерівній борні, відстоюючи свою волю та незалежність.
Объяснение: