Гончаров Владислав
Для того, щоб Джонсі захотіла жити, Берман намалював листок плюща. У цей вечір йшов холодний дощ, художник сильно замерз, а містер Пневмонія тільки цього і чекав. Літній чоловік був хорошою здобиччю для виснажливої хвороби.
Зранку Сью зайшла до кімнати Бермана, щоб розповісти про дивний останній листок плюща, який не хотів падати на землю і вже зробив свою гарну справу: Джонсі вирішила, що треба боротися за життя. Вона побачила жахливу картину: Берман лежить на підлозі, у руках тримає пензля, обличчя його у фарбі, як у Мікеланджело під час роботи над фрескою « Сикстинська капелла». Юна художниця зрозуміла, чому не падає лист плюща, хто його намалював. Вона до Берману лягти у ліжко, добре вкутала його і принесла бульйон, а ще попросила лікаря, що оглядав Джонсі, подивитися його.
Лікар оглянув Бермана й спитав: « Чи є у тебе якась мрія?». На що Берман відповів, що мріє намалювати шедевр.
« Свій шедевр ви вже намалювали. Ваш лист плюща врятував дівчині життя. У вас є шанс вилікуватися. Для цього потрібно лише сильно захотіти й мати мрію»,- сказав лікар.
Важко прийшлося Сью, адже їй прийшлося доглядати двох хворих, але вона не сумувала, а тільки раділа з того, що всі живі. Щоб дістати гроші на лікування, дівчина зробила виставку ранніх робіт Бермана і свої. Спочатку роботи не продавалися. Одного разу на цю виставку зайшов подивитися відомий колекціонер. Йому так сподобалися роботи, що він заключив контракт із Сью.
Пройшов час, Берман сказав, що йому краще. Джонсі та Сью дуже зраділи й покликали лікаря. Лікар оглянув хворого й здивувався: « Мабуть вам дійсно суджено зробити ще один шедевр. Можу вас привітати: містер Пневмонія переможений. Мені більше нема чого робити у вас.»
Зрозумівши, що кожну мить треба цінити, Берман та Джонсі взялися за роботу. Через декілька місяців вони вже влаштовували нову виставку. Найкращою роботою Джонсі на цій виставці була картина « Неаполітанська затока»
ПОХОДЖЕННЯ ПСЕВДОНІМА
ПИСЬМЕННИКА
НАЙПОПУЛЯРНІШОЮ ВЕРСІЄЮ Є: ПСЕВДОНІМ О'ГЕНРІ ПИСЬМЕННИК ОБРАВ ТОМУ, ЩО ШКІЛЬНИЙ УЧИТЕЛЬ ПОРТЕРА НЕ ПЕРЕСТАВАВ ЗАХОПЛЮВАТИСЯ ЗДОБУТКАМИ АМЕРИКАНСЬКОГО ФІЗИКАДЖОЗЕФА ГЕНРІ, ЧАСТО ВИГУКУЮЧИ НА УРОКАХ: «О, ГЕНРІ!
Проте існує й інша версія походження цього псевдо. Коли Портер закінчив школу, батько влаштував його на роботу в аптеку. Після цього Портер перепробував мільйон професій. Так, зокрема, він був і бухгалтером, і креслярем, і касиром, і репортером… Аж раптом у банку, де він працював, була виявлена недостача — і всю вину за це звалили на нього. Відбуваючи свій перший термін у криміналі міста Колумбус, він у 1899 році написав оповідання «Різдвяний подарунок Діка-Свистуна». Вирішивши сховатися за псевдонімом, він згадав, як у свої юні роки, під час роботи в аптеці, йому часто доводилося користуватись довідником Етьєна Осcіана Анрі (фр. Étienne Ossian Henry). Позичивши у відомого фармацевта ініціал одного імені й прізвище, Портер отримав псевдонім О. Генрі, під яким і став всесвітньо відомим. Що ж стосується оповідання, то воно було відразу надруковане в «М'к-Крю меґезін». Проте і це ще далеко не остаточна версія походження «О. Генрі».
Також, можливо, псевдонім О. Генрі запозичено з відомої ковбойської пісеньки «Скажи мені, о Генрі, який там вердикт?». Ще одне гіпотеза — О. Генрі — тому що Портер використав перше-ліпше прізвище, яке йому спало на думку. відповідав: « О! Генрі"
Існує кілька версій того чому Вільям Сідні Портер обрав собі такий псевдонім, але остаточної відповіді немає.
Было это давным давно! В мою страну приплыли заграничные купцы. Продавали разные ткани, дорогие шелка и торговали неизвестными деньгами. Я слегка удивилась, когда после отплытия этих иноземцев, мои поданные стали всё больше и больше брать в оброк, но когда сам мой сын пришёл за серебренниками, я неистовствовала! Как же так! Я не понимала, что происходит. Но потом пришёл гонец из твоего, дорогой Султан, королевства и сообщил, что и у вас тоже эти варвары были.
Ах, и намучились мы тогда с нашими народами, помнишь, Султан? Конечно, помнишь, такое не забывается! Но не будем о грустном. Знаешь, я бы тебе ещё один необычный случай поведала, но нас с тобой зовут в обедню. Слышишь? Пойдём, дорогой Султан!