Проблема злочину і кари у романі Ф. Достоєвського "Злочин і кара"
Проблема злочину й кари не випадково зазначена вже у назві роману, бо саме її дослідженню присвятив Ф. Достоєвський свою розповідь.
Уперше письменник розповідає про історію злочину, подаючи її з боку злочинця. Навіщо? Аби викликати співчуття до вбивці? Тут дещо складніше. Родіон Раскольников не банальний грабіжник, який вирішив вбити й пограбувати стару жінку, аби мати зиск. Його мотиви складніші й трагічніші. Замислившись над несправедливістю світу, герой вирішив усе виправити сам. Але чи вистачить у нього сили стати Наполеоном, аби силою влади зробити світ добрішим і справедливішим? Щоб з'ясувати це, він зважується на вбивство. Злочин стався. Але Раскольников і не підозрював, що це так важко — вбити людину і жити з цим. Він картає себе через те, що виявився саме таким, як більшість людства, а не "надлюдиною". Та сам він боїться зізнатися й самому собі, що справа набагато складніша. Намагаючись силою розуму пояснити все, він не міг не побачити в теорії ненависного йому Лужина продовження власної ідеї. Та й у словах Свидригайлова про те, що вони "одного поля ягоди", він побачив страшну правду про себе. Виявляється, просто самих намірів вчинити добро замало. А якщо це добро має здійснитися за будь-яку ціну, то воно перетворюється на свою протилежність. Захищаючи Дуню, Соню, матір від Лужина, Свидригайлова та подібних, Раскольников опинився ніби на їх боці. І це найгірша кара. Він не до кінця розуміє, чому карається, і просто виконує прохання Соні зізнатися у злочині. Може, Родіон Раскольников сподівався, що йому буде легше, коли зізнається. Але ні. Совість і душа нормальної людини не даватимуть йому жити спокійно, і саме це найстрашніша кара. Адже від себе не втечеш. Родіон Раскольников переймається спочатку зовсім не тим, у чому винен насправді. Та терплячість і любов Соні допомагає йому зрозуміти, що справжня кара за злочин — це переживання руйнації морального закону в собі, усвідомлення гріха. І шлях до морального одужання лежить через спокуту.
Русалочка— сказочный образ, созданный на основе народного поверья, творчески переработанного Андерсеном. Народное поверье гласило, что русалка обретала бессмертную душу благодаря верной любви человека. По словам Андерсена, подобное обстоятельство заключало в себе элемент случайности. Поэтому он позволил своей героине «идти более естественным, прекрасным путем». Ценой неимоверных страданий Р. так и не удается завоевать сердце прекрасного принца. Она умирает, превращаясь в пену морскую. И все же Р. не желает поступить так, как советуют ей сестры: убить принца и вновь оказаться в своем подводном дворце. Душевная красота и благородство не позволяют Р. купить жизнь и счастье ценой смерти любимого: «...она посмотрела на острый нож и снова устремила взор на принца, который во сне произнес имя молодой жены. ...и нож дрогнул в руках у русалочки, но она отбросила его далеко в волны». Может
На одной-то улице, в какой-то стране встретились красна девица, да молодец. Влюбились они друг в дружку и пошли с предками своими знакомиться, да не тут то было батюшка, как узнал о молодце этом и сказал он дочурке своей нечего тебе по подъездам шмыгаться с этим Иваном-дураком, так и запретил он ей, вскоре ли, долго ли, а года вышла она замуж на проглота, который жить ей не дает, пенсию мамкину пропивает, айайай , беда, беда, и пришел он рыцарь Иван... дурак, опять пришел, папка как заговорил, а ну иди отсюда, глиста болотная, больно надо на твою рожу смотреть. Но не тут то было вошел он в двухкомнатную избу, схватил царевну свою за стан тонкий и убежали они от забот и суеты, никто им не мешал быть в счастье , да в здравии. Родились у них прекрасные, красные дети. И жили они долго и счастливо...пока не умерли в один день.
Проблема злочину і кари у романі Ф. Достоєвського "Злочин і кара"
Проблема злочину й кари не випадково зазначена вже у назві роману, бо саме її дослідженню присвятив Ф. Достоєвський свою розповідь.
Уперше письменник розповідає про історію злочину, подаючи її з боку злочинця. Навіщо? Аби викликати співчуття до вбивці? Тут дещо складніше. Родіон Раскольников не банальний грабіжник, який вирішив вбити й пограбувати стару жінку, аби мати зиск. Його мотиви складніші й трагічніші. Замислившись над несправедливістю світу, герой вирішив усе виправити сам. Але чи вистачить у нього сили стати Наполеоном, аби силою влади зробити світ добрішим і справедливішим? Щоб з'ясувати це, він зважується на вбивство. Злочин стався. Але Раскольников і не підозрював, що це так важко — вбити людину і жити з цим. Він картає себе через те, що виявився саме таким, як більшість людства, а не "надлюдиною". Та сам він боїться зізнатися й самому собі, що справа набагато складніша. Намагаючись силою розуму пояснити все, він не міг не побачити в теорії ненависного йому Лужина продовження власної ідеї. Та й у словах Свидригайлова про те, що вони "одного поля ягоди", він побачив страшну правду про себе. Виявляється, просто самих намірів вчинити добро замало. А якщо це добро має здійснитися за будь-яку ціну, то воно перетворюється на свою протилежність. Захищаючи Дуню, Соню, матір від Лужина, Свидригайлова та подібних, Раскольников опинився ніби на їх боці. І це найгірша кара. Він не до кінця розуміє, чому карається, і просто виконує прохання Соні зізнатися у злочині. Може, Родіон Раскольников сподівався, що йому буде легше, коли зізнається. Але ні. Совість і душа нормальної людини не даватимуть йому жити спокійно, і саме це найстрашніша кара. Адже від себе не втечеш. Родіон Раскольников переймається спочатку зовсім не тим, у чому винен насправді. Та терплячість і любов Соні допомагає йому зрозуміти, що справжня кара за злочин — це переживання руйнації морального закону в собі, усвідомлення гріха. І шлях до морального одужання лежить через спокуту.