1. поясніть значення образу злих людей у вірші мені однаково чи буду (Шевченко) 2. проаналізуйте у чому сучасність і актуальність цього вірша. підтверджуйте прикладами з життя
«Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
"Слово о полку Игореве "- памятник древнерусской литературы, рассказывающий о подвигах русских князей. Естественно, что они и стали главными героями. Но рядом с князьями всегда были жены. Ярославна , жена князя Игоря, - самый пленительный образ в русской литературе. Она плачет навзрыд, когда узнает о гибели войска своего мужа и его пленении. Верная спутница жалеет о том, что не может прилететь на Ярославна обращается к силам природы- ветру, солнцу, Днепру, обвиняя их в том, что они не ее близкого человека. Автор " Слова ... " с любовью относится к своей героине, называя ее "молодой", сочувствуя горю женщины, которой так приходится страдать. Ее голос он сравнивает с голосом кукушки- вестницы и повторяет это трижды. Ярославна плачет. Но от этого вздымаются волны, вихрь ветра мчит к родному дому. Скоро Игорь придет из плена. Ярославна - обобщенный образ всех русских женщин, умеющих верить, ждать, подымать стихию ради любимого человека. Это самый великий образ во всей древнерусской литературе.
С раннего детства наши родители стараются воспитать в нас все самые положительные и благородные качества, присущие добропорядочным гражданам. В пример нам они ставят наших любимых героев из прочитанных нами книг или увиденных на телеэкране. Мы же, подражая им во время детских игр, закладываем в своё подсознание доблестные намерения, достойные и честные поступки, мужество и благородство… Но вот мы подросли… Детство осталось позади, и у нас уже начинают сформировываться совсем другие, новые взгляды на жизнь. Теперь мы видим жизнь со всеми её плюсами и минусами, которые искажают наше детское представление о доблести, чести и достоинстве, подчеркивают нашу индивидуальность, но, к сожалению, не всегда в нужном и правильном направлении. Но что же всё-таки такое доблесть, честь и достоинство? «Достойный человек не может не обладать широтой познаний и твёрдостью духа. Его ноша тяжела и путь его долог. Человечность – вот ноша, которую несёт он: разве она тяжела? Только смерть завершает его путь: разве он долог?» Конфуций «Доблесть – всегда сознавать последствия наших поступков, Доблесть – всегда разбирать, где честь, где право, где польза, Что хорошо и что нет, что гнусно, бесчестно и вредно .» Луцилий Гай «…Честь – это награда, присуждаемая за добродетель…» Доблесть, честь и достоинство. Если же верить высказываниям великих ораторов и мыслителей, проверенных на опыте несколькими поколениями, то можно сказать, что человек создан не только для того, чтобы приумножить свой род, или построить дом, а для того чтобы принести в мир и подарить окружающим его людям как можно больше добра, благодеяния и заботы. А вот в этом и заключается смысл слов доблести, достоинства и чести. И я уверенна, что если мы научимся достойно выходить из ситуаций, с честью и доблестью, то это значит, что мы прожили правильную жизнь и внесли свой вклад прогрессирование великого человеческого рода.
«Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/meni-odnakovo-chi-budu-analiz/
Объяснение: