Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.
У другій половині XVIII ст. набувають розвитку монументально-декоративне барокове малярство і водночас з ним – класицизм. Дві стильові тенденції – бароко і класицизм, стали провідними.
Однак за реальних тодішніх умов України, при унікальному розквіті барокового декоративізму в архітектурі та графічному оформленні книг, місця для класицизму в малярстві бути не могло. Середовище його не сприймало. Класицизм у малярстві не вирізнявся оригінальними рисами і не досягнув значного розвитку. Він став лише модним мистецтвом аристократії, для якої зацікавленість античністю була справою престижу, зводячись до зовнішнього естетичного споглядання. Консолідація буржуазної ідеології відбувається лише наприкінці XVIII ст.
У релігійному малярстві значних перемін не настало, хоча простежуються несподівані нововведення. Форма іконостаса залишилася традиційною, а кількість рядів поступово зменшувалась – без пасійного і навіть без апостольського. Оповідальні сцени (празничкові) зазнають іконографічних змін під впливом західноєвропейської гравюри. Характерним прикладом є іконостаси, створені Василем Петрановичем з Жовкви для Краснопущанського монастиря (40-ві роки XVIII ст., знищений пожежею 1899 р.) та Лукою Долинським для Юрської церкви у Львові (80-ті роки XVIII ст.). У них візантійська система значно поступається впливам європейського мистецтва.
Дещо конкретніше можна сказати про Остапа Білявського (1740-1804). З 1771 р. О.Білявський працює у Львові. Відомо, що він виконував іконостаси для Львова (Успенська церква) та у позальвівських селах; 1776 р. розмалював церкву св. Миколи в Крехівському монастирі, але з цієї спадщини нічого не збереглося. Найціннішою ділянкою його творчості є портрети. Він малював львівських міщан, інколи представників магнатерії та серію вірменських архієпископів (найслабша з творчого погляду). Деякі його твори, насамперед портрети, не зовсім класицистичні, оскільки ще позначені манірністю рококо. Однак до цих рідких явищ можна віднести лише кілька жіночих портретів: “Портрет Рищевської” (1781) та “Портрет дами з трояндами”. У названих портретах навіть простежується первісна свіжість і м’яка гармонія ослаблених кольорів, що зберігають відгомін розкішного колоризму недавнього минулого. Проте у численних портретах митця, переважно чоловічих, відсутній будь-який натяк на свободу живопису. Характерно, що О.Білявський виключав щонайменшу присутність власної пристрасті у виконуваних творах. Він прагнув створити індивідуальний характер, а загалом творив тип епохи, – у кожному портретному образі втримувалася своя міра типового. Епоха вимальовувалася за її представниками.
Объяснение:
Какой нравственный урок дает Марья Кирилловна Дубровскому, отказываясь ехать с ним?
( она человек слова, она держит слово, данное ею, а еще она религиозна).
Маша Троекурова - духовная родственница ещё одной героини Пушкина, Татьяны Лариной, “милого идеала” поэта по его собственному выражению. Собственно даже, это тот же самый персонаж, только с другим именем и в другой истории. Татьяна Ларина, как мы помним, точно так же ответила отказом любимому человеку на его запоздалое признание в любви:
Я вас люблю (к чему лукавить?),
Но я другому отдана;
Я буду век ему верна»
“Идеальная” женщина, по мнению Пушкина, должна приносить в жертву свою любовь (пусть даже самую большую, неповторимую и единственную в жизни) и возможное счастье своему долгу перед семейным очагом, мужем, детьми. Поэтому эти две романтико-героические натуры и поступили так, как они поступили.
Отвечая на вопрос о том, почему Маша Троекурова отказалась бежать с Дубровским, хочется обратить внимание на обычаи и нравы в российском обществе первой половины 19-го века.
Религиозные традиции были очень сильны в то время. Православие было одной из основ общества. Браку придавалось огромное значение, тем более браку, заключённому в церкви по православным канонам.
Как правило, если люди обвенчались, то это было уже на всю жизнь, разорвать эти узы было невозможно, особенно это касалось женщин и церковный брак Маша Троекурова воспринимала как что-незыблимое и окончательное. Так были воспитаны девушки и женщины того времени.
Видимо по этой причине, Маша Троекурова и осталась с князем Верейским, своим законным супругом.