Почему Гоголь назвал «Мертвые души» поэмой?
Гоголь считал свое произведение «Мертвые души» поэмой – жанром, в котором сообщение о жизненных событиях происходит посредством оценки и восприятия рассказчика. Я считаю, что автор выбрал такое определение жанра своего произведения неспроста. Дело в том, что в этом тексте ярко выделяется авторское начало. Читатель может следить за цепочкой размышлений и переживаний писателя.
В «Мертвых душах» можно встретить ни одно лирическое отступление, что делает присутствие автора более заметным. Важно отметить и красоту, экспрессивность, эмоциональность языка произведения. Язык писателя уникален, музыкален, точен. Все это указывает на то, что в «Мертвых душах» есть признаки поэмы как лирического текста.
Здавалось би, що від часу написання Карпенком-Карим знаменитих п’єс нас відділяють десятиліття, але й сьогодні п’єси залишаються актуальними. І причина цьому – процес реформування економіки на ринковій основі.
От тільки біда, що сьогодні ми не маємо такого геніального драматурга, який зумів би в такій яскравій формі показати, що подібні процеси – це якоюсь мірою випробовування для суспільства: чи вдасться зберегти ті загальнолюдські цінності, які упродовж століть оберігала людська спільнота заради моральності покоління.
На відміну від персонажів Карпенка-Карого, нинішні герої не такі однозначні, як у драматурга, вони мають вищу освіту, інколи освіту в декількох галузях, і безперечний досвід у таємничому світі “тіньового бізнесу”, а простіше кажучи, вони майже всі пройшли складну школу уміння виживати в корумпованих складних структурах. Що ж спільного у героїв Карпенка-Карого і “героїв нашого часу”?
Безумовно, це прагнення мати якомога більше грошей, одне слово, гроші заради грошей. Пузир, Калитка не зупиняться ні перед чим, аби тільки збагатитися. А що сучасні бізнесмени?
Гроші на першому плані в “крутіїв” (використовуючи сучасну лексику – в “олігархів”) і, на жаль, не заради розвитку якоїсь галузі виробництва, бо це мало б позитивне значення, а саме заради грошей, великих грошей.
Тільки ховають вони їх не в калитку, не в придбання товарів чи земель, не у вдосконалення виробничих процесів, а у банки-схованки за кордоном, “на чорний день”. І з’являється інтерпретація: не “на чорний день”, а “щоб і моїм онукам вистачило”. Бачте, апетити вже не такі, як у Пузиря чи Калитки. їм уже давай більше.
І якщо відкриття пам’ятника Котляревському для Пузиря було “без надобності”, то сучасні пузирі та калитки і з мистецтва роблять гроші. Правда, виникає питання, чи можна те, що вони підтримують, наприклад на сцені, можна назвати мистецтвом. Але народу подобається, тож і течуть грошики в кишеню пузирів.
Хотілось би бачити сучасних бізнесменів, які б не говорили як Пузир, що “плював на все і знать не хотів людського поговору”. На жаль, позитивних прикладів сьогодні мало. Запитаймо молодих хлопців, які працюють “на фірмача”, чи багато з них влаштувалися на роботу за контрактом чи договором? Дуже мало таких.
Бо в умовах суцільного безробіття вони згодні на будь-який заробіток, на будь-яку роботу, навіть коли отримуватимуть за неї копійки.
І “фірмачі” цим користуються, бо договір буде зобов’язувати їх дотримуватися закону: тривалість робочого дня, оплата до через хворобу, відпустки тощо. Тож і маємо сучасного Пузиренка, який нехтує законом і готовий на все заради дешевої робочої сили, що принесе величезні прибутки. Але чого варте життя в безупинній гонитві за багатством та суперприбутками, коли над могилою такого Пузиренка не проллється жодна щира сльоза як за людиною?
Тож твір Карпенка-Карого “Хазяїн” залишатиметься ще довгий час актуальним для нашого суспільства: є над чим поміркувати, є з чого робити висновки.
Объяснение: