из басен ивана андреевича крылова больше всего мне нравится басня «свинья под дубом». в ней автор высмеивает невежество, глупость, эгоизм, ность, лень.
все эти человеческие недостатки и пороки воплощены в образе главного героя басни — свиньи. всё, что нужно свинье, — жёлуди. но она не понимает даже того, что их даёт ей дуб, корни которого свинья подрывает. её эгоизм крылову передать такие слова: «наелась желудей досыта, до отвала», «наевшись, выспалась под ним», «жирею». свинье всё безразлично, даже то, что она губит дерево, которое даёт ей пищу:
«пусть сохнет, — говорит свинья, —
ничуть меня то не тревожит;
в нём проку мало вижу я;
хоть век его не будь, ничуть не ,
лишь были б жёлуди: ведь я от них жирею».
противопоставлением образу свиньи является об раз ворона, который олицетворяет воспитанность знания.
ещё один герой басни — дуб — называет свиньи «». ведь она питается дубу спит под ним, однако не только не его за это, но и подрывает его корни!
читая басню, мы понимаем, что её герои не случайно наделены человеческими чертами, ведь в действительности свинья, ворон и дуб не умеют разговаривать. используя приём аллегории, через образ животных крылов высмеивает человеческие недостатки так, свинья — это олицетворение невежества.
мораль басни заключается в следующих строках:
невежда также в ослепленье бранит науки и ученье,
и все учёные труды,
не чувствуя, что он вкушает их плоды.
с героем басни — свиньёй — крылов сравнивает людей, которые не замечают даже очевидного, не ценят того, что дает им природа, не стремятся к знаниям. из-за своей ограниченности такие люди не понимают, что всё окружающее их — это «плоды» природы и знаний, которыми они пользуются.
мне нравятся басни крылова, потому что, обличая в них людские пороки, автор призывает людей стать лучше. его произведения не потеряли свою значимость и сегодня.
Легендарний давньогрецький поет Гомер увійшов в історію світової літератури як творець неперевершених епічних поем «Іліада» та «Одіссея», які не були записані майже три століття і зберігалися лише в народній пам’яті.
Немає жодних достовірних біографічних даних про Гомера, неможливо навіть точно сказати, коли він жив. Одні вчені вважають, що у XII ст. до н.е., другі — у XI ст., треті — у X ст., четверті — у VII і навіть у VI ст. до н.е. Важко точно встановити й місце, де він жив. Ще за античності популярною була епіграма про те, що сім міст сперечалися між собою за честь називатися батьківщиною Гомера:
Сім сперечалися міст і звалися Гомера вітчизною:
Смірна, Родос, Колофон, Самалін, Ірос, Аргос й Афіни.
Зараз прийнято вважати, що Гомер народився у м. Смірні в Малій Азії (тепер турецьке місто Ізмір), а потім жив на островах Хіосі й Іосі.
У давнину Гомера1 змальовували як сліпого мандрівного співця, який володів даром провидця і знав усе про минуле і майбутнє. Стародавні греки високо шанували Гомера, тільки його називали словом «поет» і вживали щодо нього епітет «божественний». Платон вважав, що Гомер «виховав усю Елладу».
Гомерівські герої — Ахілл, Гектор, Одіссей, Пенелопа, Андромаха — стали улюбленцями не лише древніх греків, а й усіх наступних поколінь читачів. Скульптурами гомерівських героїв прикрашали античні храми, сцени поем зображали на античних вазах, ними оздоблювали зброю. Для античного світу гомерівський епос був книгою книг, як пізніше для світу християнського стала Біблія. «Іліада» й «Одіссея» слугували шкільними підручниками не тільки у Стародавній Греції, а й у Римі. Герої Гомера були взірцями для виховання дітей, а самі поеми правили за кодекс моралі стародавнього світу.
Поширення гомерових поем відбувалося з до аедів — співців, про яких згадує сам Гомер (Демодок в Алкіноя, Фемій на Ітаці). Пізніше виконавцями епосу ставали рапсоди, які вже не імпровізували, а декламували епічні поеми в урочистій обстановці на святах. Вважають, що гомерівські поеми були записані в VI ст. до н.е. в Афінах особливою комісією, створеною за наказом афінського тирана Пісістрата, саме зі слів рапсодів.
Микола Гнєдич, перекладач «Іліади» російською мовою, назвав гомерівський епос «найдивовижнішою енциклопедією давнини». Обидві поеми в яскравих реалістичних рисах відтворюють явища реального життя і побут грецьких племен: в «Іліаді» використано матеріал воєнно-героїчного змісту, а в «Одіссеї» — побутово-казкового. У них йдеться про землеробство і скотарство, про мандри і виготовлення одягу та зброї, про зачіски і гоління, про воєнні хитрощі та релігійні обряди тощо. Весь текст поем насичений даними географічного, етнографічного, астрономічного, медичного та іншого характеру.
В основу поем покладений троянський цикл міфів. «Іліада» змальовує один епізод десятого року Троянської війни, а «Одіссея» розповідає про повернення додому після закінчення війни Одіссея.
Назва першої з поем — «Іліада» — пов’язана з іншою назвою Трої— Іліон, міста, яке греки десять років тримали в облозі. Судячи з назви, поема мала б висвітлювати всі події Троянської війни, але поема описує лише події 51 дня до падіння Трої. Також у поемі не висвітлюються ані причини, ані хід війни. Сюжет поеми точно визначається її початковими рядками:
Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла...
За змістом «Іліада» є піснею про гнів Ахілла, й Ахілл є її головним героєм. Чимало славних воїнів було серед ахейців — і Аякс, і Менелай, і Агамемнон, і Одіссей, — але не було серед них сильнішого від Ахілла. Ахілл знає, що йому судилося коротке життя, й хоче прожити його так, щоб про його доблесть згадували нащадки. Гомер у характері Ахілла підкреслює не лише воїнську доблесть. Понад усе Ахілл ставить почуття обов’язку: заради помсти за смерть друга він ладен пожертвувати своїм життям. Доведений загибеллю Патрокла майже до божевілля, оскаженіло вбиваючи троянців, Ахілл знаходить у собі сили зупинитися. Зворушений горем Гекторового батька Пріама, який благає героя віддати йому тіло сина, Ахілл не відмовляє йому. Ахілл виступає в поемі різним: сміливим, відважним, імпульсивним, безмірним і у гніві, і у відчаї. Він гостро переживає особисті образи, але може забути про ворожнечу перед лицем великого горя. Він може помилятися, однак завжди визнає свої помилки і готовий їх виправити. Дехто може закинути Ахіллові дезертирство з поля бою, але на ті часи Ахілл вчинив цілком природно — він пішов на цю війну на заклик Агамемнона, а той при всіх ахейських воїнах зганьбив його честь, його почуття власної гідності. А честь для тодішніх греків була понад усе.