Комічне радикально змінило вигляд епіграми, передусім, повернувши їй лапидарность і додавши їй завершеність. Принцип, на основі якого формується будь-який комічний ефект - невідповідність - вимагає вираженої антитези або несподіваного зсуву значення і провокує появу пуант, проте, добре знайомого і по риторичній практиці античності. Несподіваний семантичний розворот, який передбачає пуант, дає відчуття вескости фінального рядка, словосполучення або навіть слів. М. Л. Гаспаров зв'язує появу пуант з формуванням елегійного дистиха, який своїм усіченим пентаметрической рядком створював відчуття завершеності структури (двовірша, чотиривірша, рідше - шестистишия) на відміну від розміреного і гекзаметрического вірша, що нескінченно продовжується. Але ритмічний малюнок - всього лише підказка композиції, можливий її прообраз. Сатирична епіграма наклала на новий зміст вже випробуваний ритмічний трафарет, вдало сумістила древню ритміку з вже традиційною для епіграми двучастной смисловою структурою. Ритмічний удар (п'ята стопа, що завершується довгим згідним, що в силлабо-тонічній системі тотожно чоловічій римі) щасливо співпала з епиграмматическим пуант. Симетрична структура епіграми зумовила її востребованность классицистическими епохами, відміченими пануванням раціоналістичного геометризма, бо симетрія, будучи «різновидом рівноваги», завжди високо цінилася адептами нормативної естетики.
Сатирична епіграма широко використовує параллелизм і хиазм, її улюблений композиційний прийом - дзеркальність. Її «візитна картка» - парадокс. Ці прийоми на здивування стабільні в епіграмі і вказують на тісний зв'язок структурних і функціональних характеристик жанру. Порівняємо епіграми Фокиліда з Мілета (VI повік д. н. е.), М. Хераськова (1733-1807) і У. Блейка (1757-1827). Всі вони організовані логічним або психологічним парадоксом і структурно схожі. Всі вони носять яскраво виражений сатиричний характер.
В XIX веке эпиграммы выступали не только средством обличения пороков и человеческих слабостей, но и орудием литературной и общественно-политической борьбы. Среди выдающихся эпиграмматистов первых трёх десятилетий XIX века — Александр Пушкин, Сергей Соболевский, Евгений Баратынский, Пётр Вяземский. Александру Пушкину, например, принадлежат как сатирические эпиграммы (на Алексея Аракчеева, Фаддея Булгарина, Александра Голицына), так и эпиграммы, продолжающие древнегреческую традицию. К середине XIX века эпиграмма традиционного типа отступает на второй план, сатирическая злободневная эпиграмма переживает подъём (В. С. Курочкин, Д. Д. Минаев, М. Л. Михайлов, Н. А. Некрасов). Эпиграммы писались многими другими выдающимися (Ф. И. Тютчев, А. А. Фет, А. Н. Апухтин) и второстепенными поэтами, единичные эпиграммы написаны некоторыми прозаиками (Ф. М. Достоевский, Н. С. Лесков). В советской поэзии к эпиграмме обращались В. В. Маяковский, Демьян Бедный, А. Г. Архангельский, С. Я. Маршак и многие другие поэты
Объяснение: