був вечір. звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.
однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. в одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:
— гарний набуток! я ж вам казав — надя дасть пляшечку. мене тато завжди до наді посилає, коли хоче промочити горло.
один із супутників "бувалого" хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має ані найменшого відношення до тих двох.
врешті вони ввернули у якусь напівтемну браму. пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.
хлопець у хутряній шапці відмовився пити:
— ні-ні, я не хочу.
— боїшся — мама битиме? чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.
— що ти! розумієш, я…
— тихо! — раптом шикнув третій. — хтось іде!
двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.
третій, високий, спіткнувся об ящик…
у дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. учнівського квитка хлопець при собі не мав.
немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:
— і що ж, хлопче, було дуже весело? отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело? і компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? втекли, а тебе покинули… нічого не скажеш — вірні друзі.
хлопець мовчав. знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.
— а знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству… що? кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? ну, гаразд. іди, йди, йди…
хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов, не прощаючись.
сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.
Джулія Новеллі – італійка; скориставшись вибухом, як і Іван, вона втікає з табору. Письменник з любов’ю змальовує Джулію, підкреслюючи її красу, тендітність, витонченість: у неї чорні виразні очі, густе волосся, гнучка і струнка фігура, дзвінкий сміх. Завдяки образу Джулії Новеллі автор спонукає свого героя пройти перевірку.
“Альпійська балада” образ Івана В центрі розповіді – звичайний рядовий боєць Іван Терешка. Він родом з Білорусії, це фізично міцний 25-річний хлопець; знайома з дитинства селянська праця загартувала його, зробила сильним і витривалим. В полку він нічим не виділявся серед інших піхотинців, за колишні бої отримав три подяки від командування та дві медалі «За відвагу» і думав, що на більше не здатний. Волею випадку Іван опинився в полоні у німців. Епізод полонення постійно переслідує його в нічних кошмарах (адже тоді, за законом військового часу, здатися в полон автоматично означало стати на бік ворога, тобто зрадити Батьківщині. Не можна допустити, щоб тебе взяли живим в полон. Недарма письменник загострює увагу на цій проблемі. “Нельзя срывать злость на пленных, – з гіркотою думає Іван, – плен – не проступок их, а несчастье, они не сдались в плен – их взяли, а некоторых даже сдали, предали – было и такое”. Івана Терешко, який і в таборі не дозволив себе затоптати, роздавити в нім людину, а після того, як ковтнув повітря свободи і любові, що став ще сильніше, твердіше духом, — він готовий до смертельної сутички з фашистами. Доля підготувала цій людині щось страшніше за смерть: «вибір» Івана, можливо, найнестерпніший для людини, найстрашніший з усіх, які є в повістях Бикова.