ответ:Наступним етапом у розвитку філософської думки є середньовічна філософія. Середні віки охоплюють величезний тисячолітній період історії (V– XV ст.). У Західній Європі умовним початком цього періоду вважають рік краху Римської Імперії (476 р.). У соціально-економічному плані для середньовіччя характерне панування феодального укладу, в ідеологічному – утвердження християнства як панівної релігії. Вона пронизувала усі сфери суспільства, життя та свідомості. Тому не дивно, що для філософії цієї епохи притаманна значна залежність від релігійного світогляду. У своїй основі вона теоцентрична, тобто чинником, що визначає все існуюче, тут є не природа чи Всесвіт, а Бог, його воля. Світ сприймався як подвійне буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, грішний) світ. Цей поділ проходить через усю середньовічну філософію.
Объяснение:
Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої апологетики (схема 2.4.). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли над новим вченням глузували, представники апологетики (від грец. apologia – захист) зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.
Від самого початку апологетика розділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.
Прихильники позитивного ставлення – Юстін Мученик (близько 100–165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150–215), Оріген (185–254) – вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягнути її, бо вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більш істинне, ніж попереднє
Великий русский писатель Лев Николаевич Толстой, как никто другой, интересовался проблемой социального зла. Многие из его произведений отличаются высоким пафосом. Нередко в основе его творений были реальные факты. Так было и с рассказом "После бала", где описывается событие, о котором Толстой слышал еще в молодые годы.
Автор мастерски пользуется приемом создания контраста. Этой цели призвана служить и двухчастная структура рассказа. В первой части дается восторженное описание светского бала. Толстой использует эпитеты "счастливый", "великолепный", "сияющий", чтобы вызвать у читателя ощущение настоящего праздника. Главный герой — Иван Васильевич — юноша из богатой семьи. Он впечатлителен и горяч. Иван Васильевич наблюдает, как предмет его страсти — дочь полковника — танцует мазурку со своим красивым статным отцом. Чувство юноши получает как бы новый толчок.
Вторая часть рассказа написана в мрачных темных тонах. Иван Васильевич видит, как сильная рука полковника, нежно поддерживавшая еще вчера в мазурке дочь, бьет сегодня по лицу слабосильного солдатика. Юноша в недоумении: неужели можно иметь два лица: одно для бала и другое — для муштры? Ведь полковник ведет себя совершенно естественно в обеих ситуациях. Иван Васильевич чувствует, что сама жизнь, само общество влияют на человека, заставляя его менять свои обличья — две стороны одной медали. Юноша думает так: "Если это делалось с такой уверенностью и признавалось всеми необходимым, то, стало быть, они знали что-то такое, чего я не знал". Однако в собственной душе Иван Васильевич не может найти оправдания изуверству полковника.
Лев Толстой отмечает, что подобный случай не мог не повлиять на человека, сохранившего свою нравственность. Иван Васильевич отказывается от карьеры и посвящает себя служению другим людям. Любовь постепенно уходит из сердца юноши. "Вот какие бывают дела и от чего переменяется и направляется вся жизнь человека", — говорит автор.
Можно сказать, что Иван Васильевич утратил не только свою любовь к дочери полковника, но и любовь и уважение к российскому обществу того времени.
Лев Николаевич Толстой — мастер психологического портрета. Иван Васильевич, выступающий в произведении в роли рассказчика, может считаться типичным представителем прогрессивной части российского общества XIX века. Его судьба — это судьба сотен и тысяч думающих людей, которые деятельно противостояли мертвящему влиянию царизма в России. ПИШИ НА ЗДОРОВЬЕ