Село вка знаходилося на правому березі ріки Самари, недалеко від Дніпра. Воно нічим не відрізнялося від інших, не пишалося хоромами, бо були то страшні часи татарських набігів на Україну, і ніхто не був упевнений у завтрашньому дні.
У вці жив славний козацький рід Судаків. На той час у родині були сімдесятирічний дід Андрій, син Степан із дружиною Палажкою, діти — п'ятнадцятирічний Павло та тринадцятирічна Ганна. Старший брат Петро вже пішов на Запоріжжя.
Дід привчав Павлуся до лицарського ремесла — їздити на коні, кидати спис та аркан, стріляти з лука, орудувати шаблею, розповідав про звичаї козаків та їхні пригоди. Павлусь багато дечого навчив і сестру Ганну, а та захищала брата перед батьками.
Якось у неділю увечері дід Андрій відчув дивний неспокій. А серед ночі церковний дзвін забив на сполох. У село ввірвалися татари, запалили хати, стали ловити дівчат і хлопців. Селяни захищалися, як могли, але полягли під ножами татар, серед них дід і мати Павлуся. Ганну та батька нападники захопили в полон. Павлуся вдарили по голові, коли він кинувся захищати сестру. Отямившись, хлопець одв'язав татарського коня, вискочив за огорожу й помчав у степ. Навздогін йому полетіли стріли й одна поранила.
II
Безкраїй степ. Свиридова могила — умовне місце збору козаків, сторожовий пост.
Вартовий Семен Непорадний — перший силач на Січі — здивувався, побачивши вранці заграву на заході. Потім зрозумів, що то далека пожежа, і побачив, як мчить до нього хлоп'я на татарському коні. На березі знесилений вершник упав. Це був Павлусь.
Семен вийняв стрілу, промив рану й закутав хлопця. Припинаючи коня, помітив, що сідло занадто важке, й знайшов червінці. Ось приїхали козаки. Непорадний розповів їм про дитину й спалену вку. Один із козаків, Петро Судак, пізнав свого брата. Дід Панас перев'язав Павлусеві рану й дав зілля.
III
Непорадний помітив, як до їхнього обозу підкрадається татарин, і вирішив, що піймає того арканом. Так і зробив, хоч довелося поборотися з ворогом. Татарин розповів, що в їхньому загоні чотириста чоловік під керівництвом Мустафи-ага, сина Девлет-Гірея. Кіш обтяжений награбованим добром та ясиром (полоненими дівчатами її хлопцями).
До козаків Тріски приєднався загін Андрія Недолі. Виникла сварка через те, що козаки не вартували свій кіш і Недоля підійшов до них непомітно.
Полонений татарин запропонував Павлусеві помінятися з ним сідлами, але Семен викрив його намір заволодіти схованими червінцями.
Козацькі ватажки постановили звільнити полонених. Одні козаки виманять татар з коша, ніби втікаючи, інші нападуть і відберуть ясир.
У Павлуся забилося серце від самої думки, що він побачить знаменитий козацький бій із поганцями. Петро із сумом попрощався з братом, бо був відважний і не жалів себе.
Татари погналися за загоном Тріски. А Недолі все щось не видно. Ватажок розвернувся й прийняв бій. Тут підоспів і другий загін. Татари були розбиті наголову, а їхній проводир потрапив у полон. Павлусь побачив, що козаки сильніші, й почав сподіватися на порятунок тата й сестри.
V
Татарські бранці зрозуміли, що козаки хочуть їх визволити, І вирішили до м. Степанові Судаку вдалося розв'язати руки собі, потім іншим. Кинулися в комиші. Татарам ніколи було їх ловити, вони втікали з тим, що залишилося.
Козаки знайшли втікачів, нагодували, посадили на вози й відправили додому. Павлусь запропонував батькові й братові вирушити в Крим на пошуки Ганни, але ті сказали, що це неможливо. Тоді Павлусь уночі взяв припасів, коня й поїхав шукати сестру сам.
VI
Хлопчик довго їхав степом, знаходячи безпечні місця для відпочинку. Одного разу він прокинувся від штурхана. Це був харциз, степовий розбишака. Павлусь вихопив пістоль, а розбійник швидким рухо
Улица города-тёмная, главная, широкая, оживлённая. маленькая девочка-весёлая, милая, красивая. детский спектакль-интересный, длинный, сказочный. однажды одна маленькая, весёлая девочка пошла гулять. на улице она увидела объявление о детском спектакле. она попросила маму отпустить её на спектакль. мама согласилась. девочка пошла на спектакль. по окончанию спектакля была уже городская улица тёмная. девочке показался спектакль интересным. когда она шла домой она чуть не заблудилась, но всё же дошла домой
Особое место в творчестве салтыкова-щедрина занимают сказки с их аллегорическими образами, в которых автор сумел сказать о обществе 60—80-х годов xix века больше, чем тех лет. салтыков-щедрин пишет эти сказки “для детей изрядного возраста”, то есть для взрослого читателя, по уму находящегося в состоянии ребенка, которому надо открыть глаза на жизнь. сказка по простоте своей формы доступна любому, даже неискушенному читателю, и поэтому особенно опасна для тех, кто в ней высмеивается. основная проблема сказок щедрина — взаимоотношения эксплуататоров и эксплуатируемых. писатель создал сатиру на царскую россию. перед читателем проходят образы правителей (“медведь на воеводстве”, “орел-меценат”), эксплуататоров и эксплуатируемых (“дикий помещик”, “повесть о том, как один мужик двух генералов прокормил”), обывателей (“премудрый пескарь”, “вяленая вобла”). сказка “дикий помещик” направлена против всего общественного строя, основанного на эксплуатации, антинародного по своей сущности. сохраняя дух и стиль народной сказки, сатирик говорит о реальных событиях современной ему жизни. произведение начинается как обычная сказка: “в некотором царстве, в некотором государстве жил-был ” но тут же появляется элемент современной жизни: “и был тот помещик глупый, читал газету "весть"”. “весть” — газета реакционно-крепостническая, так что глупость помещика определяется его мировоззрением. себя помещик считает истинным представителем государства, опорой его, гордится тем, что он потомственный российский дворянин, князь урус-кучум-кильдибаев. весь смысл его существования сводится к тому, чтобы понежить свое тело, “мягкое, белое и рассыпчатое”. он живет за счет своих мужиков но ненавидит их и боится, не выносит “холопьего духу”. он радуется, когда каким-то фантастическим вихрем унесло неизвестно куда всех мужиков, и воздух стал в его владениях чистый-пречистый. но исчезли мужики, и наступил голод такой, что на базаре ничего купить нельзя. а сам помещик совсем одичал: “весь он, с головы до ног, оброс а ногти у него сделались как железные. сморкаться уж он давно перестал, ходил же все больше на четвереньках. утратил даже способность произносить членораздельные ”. чтобы не умереть с голоду, когда был съеден последний пряник, российский дворянин стал охотиться: заметит зайца — “словно стрела соскочит с дерева, вцепится в свою добычу, разорвет ее ногтями, да так со всеми внутренностями, даже со шкурой, съест”. одичание помещика свидетельствует о том, что без мужика ему не прожить. ведь недаром, как только “рой мужиков” отловили и водворили на место, “на базаре появились и мука, и мясо, и живность всякая”. глупость помещика постоянно подчеркивается писателем. первыми назвали помещика глупым сами крестьяне, трижды называют помещика глупым (прием троекратного повторения) представители других сословий: актер садовский (“однако, брат, глупый ты помещик! кто же тебе, глупому, умываться подает? ”) генералы, которых он вместо “говядин-ки” угостил печатными пряниками и леденцами (“однако, брат, глупый же ты помещик! ”) и, наконец, капитан-исправник (“глупый же вы, господин помещик! ”). глупость помещика видна всем, а он предается несбыточным мечтам, что без крестьян добьется процветания хозяйства, размышляет об машинах, которые заменят крепостных. его мечты нелепы, ведь ничего самостоятельно он сделать не может. и только однажды задумался помещик: “неужто он в самом деле дурак? неужто та непреклонность, которую он так лелеял в душе своей, в переводе на обыкновенный язык означает только глупость и безумие? ” если мы сопоставим известные народные сказки о барине и мужике со сказками салтыкова-щедрина, например с “диким помещиком”, то увидим, что образ помещика в щедринских сказках близок к фольклору, а мужики, напротив, отличаются от сказочных. в народных сказках мужик сметливый, ловкий, находчивый, побеждает глупого барина. а в “диком помещике” возникает собирательный образ тружеников, кормильцев страны и в то же время терпеливых мучеников-страдальцев. так, видоизменяя народную сказку, писатель осуждает народное долготерпение, и сказки его звучат как призыв подняться на борьбу, отрешиться от рабского мировоззрения.
За сестрою
Чайковський Андрій
Чайковський Андрій
І
Село вка знаходилося на правому березі ріки Самари, недалеко від Дніпра. Воно нічим не відрізнялося від інших, не пишалося хоромами, бо були то страшні часи татарських набігів на Україну, і ніхто не був упевнений у завтрашньому дні.
У вці жив славний козацький рід Судаків. На той час у родині були сімдесятирічний дід Андрій, син Степан із дружиною Палажкою, діти — п'ятнадцятирічний Павло та тринадцятирічна Ганна. Старший брат Петро вже пішов на Запоріжжя.
Дід привчав Павлуся до лицарського ремесла — їздити на коні, кидати спис та аркан, стріляти з лука, орудувати шаблею, розповідав про звичаї козаків та їхні пригоди. Павлусь багато дечого навчив і сестру Ганну, а та захищала брата перед батьками.
Якось у неділю увечері дід Андрій відчув дивний неспокій. А серед ночі церковний дзвін забив на сполох. У село ввірвалися татари, запалили хати, стали ловити дівчат і хлопців. Селяни захищалися, як могли, але полягли під ножами татар, серед них дід і мати Павлуся. Ганну та батька нападники захопили в полон. Павлуся вдарили по голові, коли він кинувся захищати сестру. Отямившись, хлопець одв'язав татарського коня, вискочив за огорожу й помчав у степ. Навздогін йому полетіли стріли й одна поранила.
II
Безкраїй степ. Свиридова могила — умовне місце збору козаків, сторожовий пост.
Вартовий Семен Непорадний — перший силач на Січі — здивувався, побачивши вранці заграву на заході. Потім зрозумів, що то далека пожежа, і побачив, як мчить до нього хлоп'я на татарському коні. На березі знесилений вершник упав. Це був Павлусь.
Семен вийняв стрілу, промив рану й закутав хлопця. Припинаючи коня, помітив, що сідло занадто важке, й знайшов червінці. Ось приїхали козаки. Непорадний розповів їм про дитину й спалену вку. Один із козаків, Петро Судак, пізнав свого брата. Дід Панас перев'язав Павлусеві рану й дав зілля.
III
Непорадний помітив, як до їхнього обозу підкрадається татарин, і вирішив, що піймає того арканом. Так і зробив, хоч довелося поборотися з ворогом. Татарин розповів, що в їхньому загоні чотириста чоловік під керівництвом Мустафи-ага, сина Девлет-Гірея. Кіш обтяжений награбованим добром та ясиром (полоненими дівчатами її хлопцями).
До козаків Тріски приєднався загін Андрія Недолі. Виникла сварка через те, що козаки не вартували свій кіш і Недоля підійшов до них непомітно.
Полонений татарин запропонував Павлусеві помінятися з ним сідлами, але Семен викрив його намір заволодіти схованими червінцями.
Козацькі ватажки постановили звільнити полонених. Одні козаки виманять татар з коша, ніби втікаючи, інші нападуть і відберуть ясир.
У Павлуся забилося серце від самої думки, що він побачить знаменитий козацький бій із поганцями. Петро із сумом попрощався з братом, бо був відважний і не жалів себе.
Татари погналися за загоном Тріски. А Недолі все щось не видно. Ватажок розвернувся й прийняв бій. Тут підоспів і другий загін. Татари були розбиті наголову, а їхній проводир потрапив у полон. Павлусь побачив, що козаки сильніші, й почав сподіватися на порятунок тата й сестри.
V
Татарські бранці зрозуміли, що козаки хочуть їх визволити, І вирішили до м. Степанові Судаку вдалося розв'язати руки собі, потім іншим. Кинулися в комиші. Татарам ніколи було їх ловити, вони втікали з тим, що залишилося.
Козаки знайшли втікачів, нагодували, посадили на вози й відправили додому. Павлусь запропонував батькові й братові вирушити в Крим на пошуки Ганни, але ті сказали, що це неможливо. Тоді Павлусь уночі взяв припасів, коня й поїхав шукати сестру сам.
VI
Хлопчик довго їхав степом, знаходячи безпечні місця для відпочинку. Одного разу він прокинувся від штурхана. Це був харциз, степовий розбишака. Павлусь вихопив пістоль, а розбійник швидким рухо