Тема – зустріч Матвія з «пані з огненним волоссям», пошуки красуні, яка лишила рану на його серці.
Головні події відбуваються в XVI столітті в містечку Журавні, яке знаходиться Дністра; правдоподібну щоденність давніх часів тісно переплетено з фантастикою, фольклор з міфологією. Здається, розповідь у романі стосується лише вигаданих персонажів, однак для самої авторки це не так: вона наголосила, що в основу твору покладено справжній родинний переказ.
Минув тиждень від заручин Матвія з панною Теклею Ліською. Весілля мало відбутися після того, як він закінчить навчання у Замойській академії, звідки батько забрав його задля такої оказії, як заручини. Панну Ліську, свою наречену, побачив лише на заручинах. Почуттів до неї він не мав, але і противися волі батька не хотів, адже два шляхетські доми вирішили поєднатись задля миру та благополуччя.
Одного вечора Матвій пішов з пастухами до річки. Всі пастухи заснули, а Матвій почув надприродну музику, зачарованих музикантів, на неймовірно гарних конях та панну з жовтим волоссям.
Спочатку вчулася незвичайна музика, що немов ранила серце, а потім з’явились і самі виконавці дивної музики: «Вони пропливали над Матвієм, награючи музику, ні веселу, ні сумну, а якусь наче нелюдську, а за ними проліг шмат чорної безодні, а далі з тієї безодні виринув ще кращий кінь, а на ньому пані з огняним волоссям, в пишній сукні, поверх якої здіймався під вітром зелений плащ. Вона обернула до Матвія сліпуче біле лице і вдарила його поглядом просто в саме серце».
Тобто головному героєві Матвієві Домницькому все ж випало на власні очі побачити зачарованих музикантів, і це докорінно змінило його життя.
Після цієї загадкової зустрічі на грудях Матвія біля серця лишилась рана, і саме життя хлопця немов перевернулось — заручини розірвав та й зник, полишивши батьківський дім. Відтоді його шлях — блукання в пошуках побаченої дивної панни, а фактично — поступовий вихід поза межі людського світу («Час і світ, у якому жив Матвій, були переповнені видіннями, які ставали цілком реальними…».
А далі з’ясовується, що Матвій став жертвою родового прокляття, накладеного ще на його діда, який рятується від цього в далекому монастирі. Через прокляття загадково йде з життя і батько Матвія — шанований шляхтич Олександер Домницький. Усі чоловіки з цього роду мають однакову рану на грудях, а ще й тугу та біль у душі.
У романі дуже багато зеленого кольору, всюди просто буяє жива природа, населена різними духами. Серед них — Ті, що літають у повітрі, хатники (домовики), лісовики, нарешті, князь і княгиня таємничого світу, у якому замість людських звичаїв і законів панує прадавня магія.
«Зачаровані музиканти» немов перебувають на межі історичного роману й фентезі: побутові реалії минулого поєднують з авторським магічним перетворенням світу
На початку весняної пори ми вшановуємо великого Кобзаря, пророка українського народу – Тараса Григоровича Шевченка. Сьогодні – 203 річниця його народження. Ім’я Тараса Шевченка невіддільно пов’язане з Україною, адже у ньому наша історія, наші мрії та надії. У своїй творчості кобзар завжди закликав бути людиною, любити рідну країну, творити добро в її ім’я. Для Шевченка тема національної гордості та честі – була дуже важливою, тому й прослідковуємо її у його творах: «Наша дума, наша пісня. Не вмре, не загине. От де, люди, наша слава, Слава України!» Його послання залишається і буде актуальним завжди, бо стверджує, що тільки національне єднання забезпечить Україні гідне майбутнє: «І забудеться самотня, давня година, і оживе добра слава, Слава України!
Дві дати – 9 та 10 березня – світла і трагічна – в уяві кожного українця переплітаються у вінок щемної синівської любові до нашого духовного батька, людини-велета, котра все життя поклала на вівтар служіння своєму народові, його захисту й возвеличення. Глибинний зміст містить знамените кредо поета, котре й нині не втрачає своєї актуальності:
«Возвеличу малих отих рабів німих – я на сторожі коло їх поставлю слово!»
Життя Великого Кобзаря є прикладом свідомого вибору людини, яка обрала нелегку, сповнену випробувань і боротьби дорогу служіння рідному народові.
«Неначе праведних дітей, Господь, любя своїх людей. Послав на землю їм пророка – свою любов благовістить. Святому розуму учить.» Великий Кобзар став знаковою особистістю не лише української, а й світової літератури, здобувши право на безсмертя. Тому навіть через віки не міліє, а прибуває джерело людської шани та поваги до нього.
Тож нехай святе поетове слово об’єднає всіх українців, незалежно від їх поглядів і переконань, задля щасливого майбутнього України.
Пам’ятаймо заповіт Тараса Григоровича Шевченка – «Поховайте та вставайте – кайдани порвіте. І вражою злою кров’ю. Волю окропіте!»