Былины — это вид древних русских народных эпических песен исторического содержания. Слагая их, народ рассказывал о самых разнообразных сторонах повседневной жизни: труде, гуляньях, семейных проблемах, национально- освободительных войнах. Почти тысячелетнюю историю насчитывает былинный эпос. Его зарождение относится к древним временам раннефеодальной Руси. Образы былинных богатырей – Ильи Муромца, Алеши Поповича, Добрыни Никитича – знакомы нам с самого раннего детства. Прославляемые в былинах героические защитники родной земли от всех ее врагов не являются исторически реальными личностями. Русский былинный эпос – один из ярких образцов художественного творчества. Содержание былин представляет собой непрерывно развивающееся действие, в ходе которого даются все необходимые характеристики и описания, раскрываются образы богатырей. Как правило, описания природы, бытовой обстановки, различных богатырских предметов, которыми они владеют – очень кратки. Конфликты, происходящие в былинах, отличаются исключительной остротой, что в полной мере соответствует характеру отображаемых реальных исторических событий, смертельной опасности, которой подвергался русский народ со стороны иноземных захватчиков. В былинном эпосе мы можем найти множество характерных художественных особенностей, одна из которых – целенаправленное преувеличение. Богатыри представлены как идеальные герои, наделенные силой, умом и храбростью. Враги же их изображены только отрицательно, гротескно. В стилистике былин отразилась и любовь русского народа к остроумной шутке, смеху, иронии. Былинное повествование отличается величавой медлительностью и плавностью. В былине часто используются повторения слов, а так же словосочетаний, которые образуются из слов с одинаковым корнем или без синонимов. Например, «давным-давно», «без бою, без драки-кровопролития.Как то так
І пливуть вони через синє море, співаючи українські пісні — про Сагайдачного, про вільну Запорозьку Січ. Сповнене народного гумору й дотепності зображення пекла та його мешканців у третій частині поеми. У пекло автор відправив дуже знайомих українським селянам персонажів, що отруюють мирне сімейне життя — злих свекрух та мачух, лайливих зовиць, невісток. Далі стоять "п'явки людські", що теж відомі народові не з міфології, а з повсякденного життя: начальники, десяцькі, соцькі, судді, стряпчі. Не обминає Котляревській тих, що прикидаються святими, волоцюг, п'яниць, невірних дружин. А в самому жахливому місці розміщено народних катів: то пани, що з людьми поводяться гірше, ніж із тваринами, попи, що обдурюють народ, шахраї-купці, сутяги. Дія поеми розгортається далі, разом з Енеєм ми бачимо нарешті праведників. Але й рай там не попівський, а козацький: Для них все празники були; Люльки курили, полягавши, Або горілочку пили... Потрапивши нарешті до берегів Тібру, Еней і його товариші освоюють цю землю. Чимало подій та боїв ще трапляється, доки не втручаються боги. Бійка на землі переходить у бійку на небі — і там богині поводяться, як лайливі сусідки, що б'ються за якийсь мотлох: Венера лайки не стерпіла, Юнону стала кобенить... Закінчується "Енеїда" перемогою Енея та здійсненням пророцтва. Але ми неохоче залишаємо героя, що замість далекого троянця постав перед нами в образі веселого, відважного парубка, вигодуваного Січчю. Котляревський зробив свою поему дійсно народною. І це не тільки тому, що герої одягаються та їдять як українці, а й тому, що в їх характерах він відобразив найважливіші риси українського народу: сміливість, завзятість, почуття гумору, уміння посміятися над деякими своїми вадами, життєрадісність.
