Прометей – це міфічний герой. Його створили ще в Стародавній Греції. Світ навколо був жорстоким, відбувалися постійні війни. Правителі одних держав намагалися завоювати інші народи. І в країнах тирани знущалися зі свого народу. Людям потрібен був захисник. І Прометей став цим героєм.
Прометей захотів до людям. Він вирішив дати їм вогонь, який палав на Олімпі. Вогонь здатен освітлювати все навколо. Титан мав велике і благородне серце, тому став на до людям. Прометей навчив людей будувати житло, обробляти землю за до тварин. Крім того, навчив їх рахувати і писати. Прометей навчав смертних лікуватися цілющим зіллям, знаходити путь по зорях і лету птахів, користуватися щедрими дарами природи.
Він став символом свободи, боротьби за краще життя. Вогонь,
подарований титаном, полегшив життя первісним людям. А Прометей за це отримав пекельні муки. Ця стародавня легенда живе у віках. І кожен народ хоче мати свого Прометея. І ніякий тиран не зумів погасити вогонь боротьби за свободу і кращу долю.
Розум Прометея, сила духу, альтруїзм і мужнє страждання заради їхнього щастя завжди хвилюватимуть прийдешні покоління.Ім’я Прометея буквально означає “той, що думає наперед”, тобто бачить майбутнє. Образ Прометея знайшов втілення в трагедії Есхіла “Прометей закутий”. Прометей не лише бачить майбутнє, а й творить його. Він – великий творець культури людства.
Люди оцінили вчинок Прометея. Адже донині пам’ятаємо ми цю давню легенду. Не згас на землі вогонь, подарований Прометеєм. Зараз на згадку про самопожертву мужнього титана люди носять металеві каблучки і перстені з коштовним камінням. Більшість людей задумуються, чи потрібна була така самопожертва, чи вартує навіть найгероїчніший вчинок таких пекельних страждань? Я ж відповім —звичайно. Тому що найвища мета Буття — навчитися підкорювати свої власні потреби суспільним, загальнонародним. Ось чому нас вчить Прометей.
Зевс для Прометея не тільки тиран, а й заздрісник, який не може простити титану того, що він викрав для людей небесний вогонь і залишився непохитний. Прометей не тільки не кається, але й кидає виклик громовержцю. Він пишається тим, що зробив людей схожими на себе.
Хтось може сказати, що Прометей безсмертний, тому йому було легше зважитись на героїчний вчинок і самопожертву. Це не так, тому що вічні муки страшніші за смерть. А усвідомлення наслідків свого вчинку і невідворотності покарання вимагає найбільшої мужності і самовіддачі для втілення своїх задумів. Також Прометей осмілився протистояти богам і вступитися за знедолених. Він боровся за справедливість, рівність, братерство людей достойних кращої долі, ніж вони мали. Прометей — це борець за свободу і захист людей, один із найшляхетніших міфічних образів світу. Він не просто благодійник, а й мученик заради людства. Тому йому ставлять пам’ятники, часто оспівують у літературі та інших видах мистецтва.
Саме таких людей, як Прометей, зараз дуже мало, бажано, щоб їх побільшало. Але трапляються такі люди, що готові віддати життя за свободу свого народу. Одним із таких людей є мій прадід Василь Омелянович Макух.
Це було 5 листопада 1968 року напередодні річниці червоної революції. Несподівано Василь Макух здійснив акт самоспалення, облившись бензином. Живий смолоскип палав на Хрещатику, останніми словами Василя Макуха був крик: “Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!”. 6-го листопада Василь Макух помер від несумісних з життям опіків. Це був протест проти поневолення українського народу. Прогресивна світова спільнота схиляє голови перед героєм.
Ще з юних літ він боровся за свободу України. Його зловили раненько, зачепили гаком за ноги і волокли. Йому відрізали стопу ноги і кинули в табір на знищення і тортури, що його ще більше загартувало. Нікого не видав і не покаявся. Майже десятирічне ув’язнення в таборах Мордовії. У нього була єдина мета — продовжити боротьбу за Україну.
Прожив Василь Макух мало, пройшов тернисту дорогу, іншого виду протесту не знайшов. Щастя не зазнав, але має право на пам’ять.
Також у всьому світі широко відоме ім’я студента Яна Палаха, який здійснив акт самоспалення у Празі на знак протесту проти окупації Чехословаччини радянськими військами. По смерті Палаха усе суспільство Чехословаччини піднялося на боротьбу з радянськими окупантами.
Сьогодні у Чехії Ян Палах є національним героєм, про нього знімають фільми. Його смерть об’єднала чехів і словаків у потужний рух опору.
Їх вогонь буде вічно горіти в наших серцях, в нашій пам’яті. Ніхто не в змозі загасити дарунок Прометея.
Я думаю, що якби я опинилася в ситуації, коли треба було б зробити героїчний вчинок для людей України, не задумуючись зробила б це. Адже Прометей тому і є вічним образом загальнолюдського значення, що знаходить чисельні застосування в літературах різних народів і часів. А я ще додала б і в житті.
Объяснение:
Школьные Знания.com
Какой у тебя вопрос?
1
Избавься от ограничений
ПОПРОБУЙ ЗНАНИЯ ПЛЮС СЕГОДНЯ
anastasiahovan
anastasiahovan
07.02.2019
Литература
студенческий
ответ дан
Сочинение-рассуждение : " как бы я поступила на месте Ивана Васильевича?"
Рассказ " после бала"
25Б
1
СМОТРЕТЬ ОТВЕТ
Войди чтобы добавить комментарий
ответ
3,7/5
3
98979695x
хорошист
23 ответов
1.8 тыс. пользователей, получивших
героя рассказа "После бала" — Л. Н. Толстой показал нам типичного человека того времени, студента, можно сказать, обывателя, стоящего в стороне от больших дел, живущего скромно и ничем не отличающегося от других внешне. Вместе с тем за этой безликой фигурой стоит нечто большее: через характер Ивана Васильевича Толстой показывает отношение каждого честного и порядочного человека к тому, что творится в стране. Писатель гневно обличает в доступной и изящной форме пороки того времени, когда был написан рассказ, отождествляя их с
Иван Васильевич-рассказчик предстает перед нами убеленным сединами многоопытным, прожившим немалую жизнь человеком, можно сказать, учителем молодежи, человеком, имевшим влияние на молодежь и вызывавший у нее уважение. Он принимается рассказывать о "делах давно минувших дней". Зачем Толстой вводит этот прием? Именно для того, чтобы показать сходство между и настоящим.
В то время (40-е годы XIX века) Иван Васильевич был студентом в университете, "веселым и бойким малым, да еще и богатым". Все свое время он отдавал развлечениям да веселым похождениям . Любил он вечера и балы, хорошо танцевал и, по мнению дам, был просто красавец. Последнее же время его душу целиком занимала любовь: он был безумно увлечен дочерью полковника Б. Варенькой — писаной красавицей, за которой ухаживали многие кавалеры. Случилось так, что Иван Васильевич был приглашен на бал к одному богатому камергеру, губернскому предводителю дворянства, добродушному старичку. Бал был шикарным: играла хорошая музыка, был накрыт чудный ужин, но главное — среди гостей была Варенька Б. , что особенно радовало Ивана Васильевича. Вот начался бал, Иван Васильевич почти все время танцевал с Варенькой. Она улыбалась ему, и он был счастлив своей любовью. Этой своей любовью он был полностью упоен, он любил, казалось, весь мир, всех гостей, хозяйку в фероньерке, отца Вареньки, буквально всех.
Особенное впечатление произвел на Ивана Васильевича отец Вари — "статный, высокий и свежий старик" с румяным лицом, бакенбардами, подведенными к усам и "зачесанными вперед височками". Он улыбался, грудь его была украшена орденами, "он был воинский начальник типа старого служаки николаевской выправки". Когда хозяйка уговорила его пройтись в танце с дочерью, он вспомнил молодость (раньше он неплохо танцевал) , и, несмотря на свои года, с достоинством, грациозностью и изяществом исполнял все "па".
И вот окончен бал. Простившись с Варенькой, Иван Васильевич уже под утро отправляется домой. Пытаясь уснуть, он понимает, что ему не до сна: чувство любви к Варе переполнило его. О ней он только и думает, ею только и живет. Иван Васильевич решает отправиться обратно, в дом Б. , увидеть ее, может быть, еще раз.
Он вышел из дому. Погода стояла как на масленицу, но несколько мрачная, скучная, сырая.
Подходя к дому Б. , на пустыре Иван Васильевич увидел что-то черное, страшное. Играла визгливая ужасная музыка. Иван Васильевич подумал было, что это учения, но, подойдя ближе, понял, в чем дело.
Между двумя рядами солдат в шинелях унтер-офицеры вели привязанного к прикладам татарина-солдата. Его гоняли "сквозь строй" за побег. Удары, беспощадные и сильные, обрушивались на спину его, которая представляла собой какое-то кровавое месиво. Татарин стонал, падал, его подымали, сыпались удары, визжала флейта. А рядом следовала высокая фигура военного, шедшего твердой и уверенной походкой, которая показалась Ивану Васильевичу знакомой. Это был отец Вареньки. Молодой человек стал свидетелем ужасной сцены: за то, что один солдат слабо ударил, полковник стал бить его по лицу.
Внешне согласившись и примирившись с поступками полковника, с порядками того времени, Иван Васильевич не мог забыть это и простить.