Василь Голобородько народився на Луганщині. Після закінчення школи майбутній митець працював на шахті, а потім навчався у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка, далі у Донецькому університеті, з якого його відрахували через вимогу про впровадження викладання українською мовою. Після цього В. Голобородько працював на найрізноманітніших роботах.
Талановитий український поет В. Голобородько почав друкувати свої твори у 1964 році. У 1970 році у Сполучених Штатах була надрукована його збірка «Летюче віконце», а у 1988 році — поетична збірка «Зелен день». Книга поезій «Ікар на метеликових крилах» з’явилася у 1992 році, а збірка «Калина об Різдві» у 1992 році. Увесь цей час В. Голобородько вивчав український фольклор, використовував у своїх поетичних творах елементи народної творчості.
Поетична творчість В. Голобородька оживляла стародавній світ українських обрядів, пісень і казок. У своїх творах поет намагався осмислити наше складне життя, побачити в ньому своє місце і місце своїх сучасників, передати свої переживання і відчуття. В. Голобородько писав такі слова: «Кожен народ відображає дійсність через мову і культуру, тому дійсність, відображена в українській мові, є унікальною». Наприклад, у вірші «Ми йдемо» поет зобразив українців, які гордо йшли своїм віковічним шляхом:
«Ми йдемо по Україні:
від степів до гір,
від лісів до морів —
звідусіль виходимо на прадавні шляхи,
і немає нам ліку».
Ствердження про те, що кожне українське слово прописане у літописах і проспіване в піснях, В. Голобородько стверджував і у вірші «Наша мова».
Відтворюючи красу української природи, поет зобразив незвичайну красу конвалії, яку відобразив у поезії «Дзвінкі конвалії». Ліричний герой цього поетичного твору виходить на ріг вулиці для того, щоб роздати людям квіти, подарувати їм радість і поділитися з ними неповторною красою.
Среди жанров древнерусской литературы центральное место занимает летопись, развивавшаяся в течение многих веков. Ни одна европейская традиция не обладала таким количеством анналов, как русская. Преимущественно, хотя и не всегда, летописанием на Руси занимались монахи специальную подготовку. Летописи составлялись по поручению князя, игумена или епископа, иногда по личной инициативе.
Житие (биос (греч.) , vita (лат.) ) — жизнеописания святых. Житие создавалось после смерти святого, но не всегда после формальной канонизации. Для жития характерны строгие содержательные и структурные ограничения (канон, литературный этикет) , сильно отличающий их от светских биографий.
Еще есть такой жанр, как проповедь. В это время был популярен.
Иколай Ростов является воплощением "здоровой ограниченности" в романе. Он не ставит перед собой высоких задач, не пытается открыть тайны мироздания, перевернуть мир, добиться всеобщей славы. В армию юный Николай Ростов, которому уже было готово местечко в архивах, попадает в порыве дружеской солидарности: в полк определен Борис Друбецкой. Но если последний рассматривает армию как сделать карьеру, то Николай искренне считает, что нельзя учиться, когда страна воюет, поэтому оставляет университет и юнкером отправляется в Павлогорадский гусарский полк, который перебрасывают в Австрию. Образ Николая Ростова автор изобразил как предельно честного человека перед собой и перед другими. Он, реалистично оценивая свои возможности, открыто говорит отцу, что не сможет стать ни дипломатом, ни чиновником, потому что не умеет скрывать своих чувств, и ищет простой, не запутанной интригами жизни. Поначалу и в полку наивно-естественное прямодушие ставит иногда героя в трудное положение. К примеру, когда Николай уличил вора Телянина, то сам же оказался виноват, поскольку доложил об происшествии командиру не вовремя, запятнав честь полка. В первом своем бою при переправе через Энс Николай бежал за остальными, ничего не слыша, и, едва не попав под пули, остро ощутил красоту солнца, реки, леса. Во время Шенграбенского сражения он, охваченный общим оживлением, храбро идет в атаку, но, получив ранение в руку, бежит с поля боя, думая о нелепости своей смерти, ведь его "так все любят". Подчиняясь инстинкту самосохранения, Николай бежал от француза, швырнув в него пистолетом, а потом получил за участие в атом бою Георгиевский крест за храбрость. Но сам Ростов четко говорит себе: "Я трус". Необстрелянный юнец, под Шенграбеном он не смог соединить в себе "страх смерти н носилок и любовь к солнцу и жизни". Герой постепенно мужает, но в его характере остается неизменным восхищенно-влюбленное отношение к Александру І. Ростов может умереть за государя, не рассуждая. И эту слепую веру в царя не побеждает даже неприглядное поведение Александра І во время Аустерлицкого сражения или при подписании Тильзитского мира. В эпилоге романа Ростов говорит о своем повиновении любому правительству, которое может его, бывшего военного, послать с оружием в руках для разгона бунтовщиков, и Николай готов выполнить такой приказ без колебаний. Между Аустерлицким сражением и войной 1812 года Николай живет то в полку, то в Отрадном. И всегда ему в армии "тихо и спокойно", а в родительском доме – "трудно и запутанно". Так происходит, потому что в полку, где поведение урегулировано уставами и субординацией, легко быть прекрасным человеком, а в большом мире намного сложнее, здесь решение надо принимать самому и отвечать за них тоже. В образе Николая проглядывается неглубокая личность, но он естественен и честен, как все Ростовы. Поэтому он легкомысленно проиграл огромные деньги Долохову, зная, что семья и так на грани разорения. Николай, пытаясь поправить дела семьи, но ничего не понимая в ведении хозяйства, может без толку поругать управляющего. Но со временем он превращается в хорошего офицера, а в эпилоге станет и прекрасным хозяином, который ставит крестьянские интересы выше своих, понимая зависимость своего благополучия от достатка мужиков. Николай счастлив душевным превосходством Марьи над ним, это стимул его совершенствования. В ее лице, страдающем и любящем, герой находит ответы на мучающие его вопросы, гордится супругой и боится ее потерять. Путь Николая Ростова - вполне естественная эволюция, обусловленная закономерным взрослением человека, созреванием личности.
Василь Голобородько народився на Луганщині. Після закінчення школи майбутній митець працював на шахті, а потім навчався у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка, далі у Донецькому університеті, з якого його відрахували через вимогу про впровадження викладання українською мовою. Після цього В. Голобородько працював на найрізноманітніших роботах.
Талановитий український поет В. Голобородько почав друкувати свої твори у 1964 році. У 1970 році у Сполучених Штатах була надрукована його збірка «Летюче віконце», а у 1988 році — поетична збірка «Зелен день». Книга поезій «Ікар на метеликових крилах» з’явилася у 1992 році, а збірка «Калина об Різдві» у 1992 році. Увесь цей час В. Голобородько вивчав український фольклор, використовував у своїх поетичних творах елементи народної творчості.
Поетична творчість В. Голобородька оживляла стародавній світ українських обрядів, пісень і казок. У своїх творах поет намагався осмислити наше складне життя, побачити в ньому своє місце і місце своїх сучасників, передати свої переживання і відчуття. В. Голобородько писав такі слова: «Кожен народ відображає дійсність через мову і культуру, тому дійсність, відображена в українській мові, є унікальною». Наприклад, у вірші «Ми йдемо» поет зобразив українців, які гордо йшли своїм віковічним шляхом:
«Ми йдемо по Україні:
від степів до гір,
від лісів до морів —
звідусіль виходимо на прадавні шляхи,
і немає нам ліку».
Ствердження про те, що кожне українське слово прописане у літописах і проспіване в піснях, В. Голобородько стверджував і у вірші «Наша мова».
Відтворюючи красу української природи, поет зобразив незвичайну красу конвалії, яку відобразив у поезії «Дзвінкі конвалії». Ліричний герой цього поетичного твору виходить на ріг вулиці для того, щоб роздати людям квіти, подарувати їм радість і поділитися з ними неповторною красою.