Дядя рассказывает о Бородинской битве, в которой он принимал участие, и сетует на нынешнее поколение.
Стихотворение начинается со строфы от лица рассказчика, затем следуют воспоминания его дяди.
Племянник спрашивает у своего дяди о сражении у деревни Бородино, в котором тот принимал участие. Родственник восхваляет своё поколение, и возмущается нынешним:
Да, были люди в наше время,
Не то, что нынешнее племя:
Богатыри — не вы!
Дядя рассказывает про битву. По приказу командиров русские войска отступают, этим недовольны старые вояки. Затем находят место для финальной битвы:
И вот нашли большое поле:
Есть разгуляться где на воле!
Построили редут.
Перестрелка идёт два дня, но не приносит никаких результатов. Вот уже третий день русские войска бездействуют. Радости французов нет предела:
И слышно было до рассвета,
Как ликовал француз.
Утром полковник произносит речь, вселяя в солдат уверенность в своей победе. Начинается Бородинская битва.
Вам не видать таких сражений!..
Носились знамёна, как тени,
В дыму огонь блестел,
Звучал булат, картечь визжала,
Рука бойцов колоть устала,
И ядрам пролетать мешала
Гора кровавых тел.
Французы узнают на собственной шкуре, что значит «русский бой удалый». Русские воины готовы стоять до конца, но французы отступают.
Вот затрещали барабаны —
И отступили бусурманы.
Тогда считать мы стали раны,
Товарищей считать.
Объяснение:
Так, я цілком згодна з цією тезою.
Звичайно, кохання – це велике почуття, яке приносить не лише щастя, а й багато мук (особливо, якщо воно невзаємне), але всі ці переживання є особливими, і хто це не пережив – не зрозуміє цінності і щастя кохання. Адже якщо ви не пережили такі відчуття, то, що б вам не казали, ви їх ніколи не зрозумієте. Та, на щастя чи на жаль, кохання рано чи пізно приходить до кожного. І в кожного воно своє. У когось – взаємне, щире, у іншого – трагічне та болюче, в когось – невзаємне, таємне, сумне… Та воно обов`язково відбудеться.
Але, все ж таки, кохання – це завжди щастя. Тому що коли людина кохає, вона живе. Вона відчуває, хвилюється, до чогось прагне. Кохання може стати мотивом для того, щоб удосконалюватися, намагатися стати кращим. Кохання – це, врешті-решт, стимул до життя. І кожен має хоч раз у житті відчути це. Неважливо, яке воно буде, а важливо, щоб кохання було.
У багатьох творах української літератури можна побачити приклади як щасливого, так і нещасливого кохання. Наприклад, у повісті І. Франка «Перехресні стежки» ми гаємо за коханням, яке навряд чи можна назвати щасливим. Регіна вийшла заміж без кохання, натомість все життя вона згадувала свого коханого Євгена Рафаловича та мріяла про нього. Її чоловік також одружився за розрахунком і взагалі не вважав жінку за людину. Рафалович повернувся і кохання спалахнуло з новою силою. Регіна ладна була пожертвувати всім заради коханого: родиною, репутацією, добробутом… Вона чудово розуміла, що не зможе залишитися з Рафаловичем, розуміла, що її чоловік цього не пробачить, але їй було байдуже. За короткі миті кохання Регіна пожертвувала власним життям. І, на мою думку, для неї це кохання було справжнім щастям, таким, про яке вона мріяла все життя. І, врешті-решт, воно варте було самого життя.
У нашому житті не так часто можна зустріти справжнє кохання, заради якого люди ладні пожертвувати навіть власним життям. Найчастіше до таких крайнощів вдаються емоційно нестабільні підлітки, які плутають кохання з психічним розладом. Люди втратили віру у дива, у прекрасне. Ми чомусь шукаємо у людях, які нас оточують, погане, а не хороше. І саме через це наш світ змінюється разом з нами: стає жорстокішим та байдужішим.
Тож я впевнена, що кохання – це, все ж таки, завжди щастя. Воно примушує нас прокинутися і подивитися на світ по-новому, побачити яскраві барви у, здавалося б, звичних речах, кохання примушує нас повірити у дива та навчитися творити їх самим!