Антон Павлович Чехов ввійшов до літератури в пору її блискучого розквіту. У своїй ранній творчості він широко використовує форми оповідання-сценки, оповідання-анекдоту. У маленьких оповіданнях Чехов навчився передавати все життя людини.
До золотого фонду літератури ввійшли такі твори Чехова, як "Хамелеон", "Товстий і тонкий", "Смерть чиновника", "Унтер Пришибеєв", "Хірургія" і багато інших. У них він викриває добровільне холопство, рабське приниження, дурість, тупість, обмеженість, бездарність, неуцтво. Чехову ненависні вульгарність, деспотизм, обивательщина, неправда, байдужість, паразитизм, добровільне рабство людей. Саме ці вади висміює письменник.
Антон Павлович переконаний, що кожна людина несе відповідальність за свою долю і ніякі життєві обставини не повинні впливати на її вибір. Письменник був упевнений, що людина стане кращою, коли їй покажуть, яка вона.
Світ чеховських героїв сьогодні вчить нас думати, відчувати, дивитися на себе з боку, жити з людьми і для людей, робити добро, бути корисним, уміти захистити себе, бачити в кожній людині гарне, радіти і сміятися так, як це робив сам Чехов. От вони, герої Чехова. Та чи можна назвати їх героями? Чиновник на прізвище Черв'яков — людина, що звикла плазувати перед вищими чиновниками, готова виконати будь-які примхи хазяїна. У театрі він ненавмисно чхнув на лисину генерала Бризжалова, що сидів попереду, і ледве не помер від страху.
Поліцейський наглядач Очумєлов з оповідання "Хамелеон", як флюгер, змінює свої рішення в залежності від того, хто є хазяїном собачки, що вкусила за палець Хрюкіна. Чехов висміює в цих героях догідництво, підлабузництво, лакейство, страх перед сильними світу цього.
Герой "Листи до ученого сусіда" Василь Семи-Булатів із села Млинці-З'їде-ні — зразок вульгарності і печерного неуцтва. Людина не може походити від "невежественной обезьяны", вважає він, інакше "у него был бы хвост и дикий голос"; на сонце не може бути "пятнушек", тому що на сонце "нельзя смотреть простыми человеческими глазами".
Унтер Пришибеєв — породження системи загального утиску і наруги, де все залежить від того, де ти знаходишся: унизу — тебе пригноблюють і над тобою глумляться; угорі — ти над усіма, хто нижче. Отут тільки раби і кати, і кожний може перетворитися з раба в ката.
Герої Чехова живі, вони прийшли до нас зі століття дев'ятнадцятого в століття двадцять перше. Так, у них інші посади, по-іншому влаштований їхній побут, але з того, як вони розмовляють, поводяться, як трудяться, спілкуються, ми впізнаємо їх, вони поруч з нами.
З чого б сьогодні сміявся Чехов?
З того, що в залі глядачі під час спектаклю або концерту перемовляються по мобільному телефону; над засиллям іноземної реклами на вулицях наших міст; над лексикою і словниковим запасом "нових українців".
Антон Павлович сміявся б із хамелеонів й унтерпришибеєвих, які прагнуть зайняти або вже зайняли керівні посади. Він побачив би ще багато такого, що стало б темою його гумористичних розповідей.
Як свого часу Чехов, так і ми сьогодні мріємо про те, що світ буде вільний від усяких пороків і житимуть люди, у яких буде все прекрасно: і обличчя, і одяг, і душа, і думки.
"...в Оренбургскую губернию, в Белогорскую крепость..."
"...Белогорская крепость находилась в сорока верстах от Оренбурга. Дорога шла по крутому берегу Яика*. Река еще не замерзала, и ее свинцовые волны грустно чернели в однообразных берегах, покрытых белым снегом. За ними простирались киргизские степи..."
"...Я глядел во все стороны, ожидая увидеть грозные бастионы, башни и вал; но ничего не видал, кроме деревушки, окруженной бревенчатым забором. С одной стороны стояли три или четыре скирда сена, полузанесенные снегом; с другой – скривившаяся мельница, с лубочными крыльями, лениво опущенными. «Где же крепость?» – спросил я с удивлением. «Да вот она», – отвечал ямщик, указывая на деревушку, и с этим словом мы в нее въехали. У ворот увидел я старую чугунную пушку; улицы были тесны и кривы; избы низки и большею частию покрыты соломою. Я велел ехать к коменданту, и через минуту кибитка остановилась перед деревянным домиком, выстроенным на высоком месте, близ деревянной же церкви.(*река Урал называлась рекой Яик до 1775 года)
"...Передо мною простиралась печальная степь. Наискось стояло несколько избушек; по улице бродило несколько куриц. Старуха, стоя на крыльце с корытом, кликала свиней, которые отвечали ей дружелюбным хрюканьем. И вот в какой стороне осужден я был проводить мою молодость!.."
"...Куда это меня завело? В *** полк и в глухую крепость на границу киргиз‑кайсацких степей!.."
"...Спокойствие царствовало вокруг нашей крепости..."
"...Будьте исправны, учредите караулы да ночные дозоры; в случае нападения запирайте ворота да выводите солдат. Ты, Максимыч, смотри крепко за своими казаками. Пушку осмотреть да хорошенько вычистить..."
"...Мы пошли на вал, возвышение, образованное природой и укрепленное частоколом. Там уже толпились все жители крепости. Гарнизон стоял в ружье. Пушку туда перетащили накануне..."
В Белогорской крепости служат 130 военных, а также казаки:
"...Злодей‑то, видно, силен; а у нас всего сто тридцать человек, не считая казаков, на которых плоха надежда..."
"...Комендант расхаживал перед своим малочисленным строем. Близость опасности одушевляла старого воина бодростию необыкновенной..."
"...Подходя к комендантскому дому, мы увидели на площадке человек двадцать стареньких инвалидов с длинными косами и в треугольных шляпах. Они выстроены были во фрунт. Впереди стоял комендант, старик бодрый и высокого росту, в колпаке и в китайчатом халате. Увидя нас, он к нам подошел, сказал мне несколько ласковых слов и стал опять командовать..."
Комендантом крепости является капитан Миронов:
"...поезжай в Белогорскую крепость, где ты будешь в команде капитана Миронова, доброго и честного человека. Там ты будешь на службе настоящей, научишься дисциплине..."
Капитан Миронов с семьей живет и служит в Белогорской крепости более 20 лет:
"...Чем Белогорская ненадежна? Слава богу, двадцать второй год в ней проживаем. Видали и башкирцев и киргизцев: авось и от Пугачева отсидимся!.."
Главный герой романа, Петр Гринев, поступает на службу в Белогорскую крепость. Здесь он поселяется в избе на берегу реки:
"...Урядник привел меня в избу, стоявшую на высоком берегу реки, на самом краю крепости. Половина избы занята была семьею Семена Кузова, другую отвели мне. Она состояла из одной горницы довольно опрятной, разделенной надвое перегородкой..."
О своей службе в Белогорской крепости Петр Гринев говорит следующее:
"...Служба меня не отягощала. В бого крепости не было ни смотров, ни учений, ни караулов. Комендант по собственной охоте учил иногда своих солдат; но еще не мог добиться, чтобы все они знали, которая сторона правая, которая левая, хотя многие из них, дабы в том не ошибиться, перед каждым оборотом клали на себя знамение креста..."
Во время восстания Пугачева разбойники захватывают Белогорскую крепость и убивают капитана Миронова и его жену, а также других офицеров. Подлый офицер Швабрин переходит на сторону самозванца Пугачева и становится начальником Белогорской крепости:
"Оставаться ей в крепости, подвластной Пугачеву и управляемой Швабриным, было невозможно."
Однако Швабрин недолго правит крепостью. Когда восстание Пугачева наконец подавляют, Швабрина арестовывают:
"Его с конвоем отправили в Казань."
Это была цитатная характеристика Белогорской крепости в романе "Капитанская дочка" Пушкина: описание в цитатах