Пушкин и Лермонтов в своих романах описывают двух людей: Лермонтов типичного жителя своих годов(сороковых годов XIX века),а Пушкин - своих(первая четверть).
Главные герои этих романов очень похожи в начале и конце, не смотря на отрывок во времени. Онегину неинтересны люди - по приезду в деревню он сразу же отгораживается от соседей, тем самым, оскорбляя их.Печорин относится к дружбе так же:"Як дружбе не из двоих друзей всегда один раб другого, хотя себе не признается; рабом я быть не могу, а повелевать в этом случае — труд утомительный, потому что надо вместе с этим и обманывать; да притом у меня есть лакеи и деньги!».
Главные герои этих романов очень близки друг к другу - оба разочаровались в жизни. Вот и получилось, что совершенно разные герои, живущие в разные исторические эпохи, пришли к одному итогу: один начав, а другой продолжив галерею "лишних людей".
Характеристика образу Гамлета з використанням матеріалу цитати. Для Гамлета, життя якого було гармонійним в сім'ї люблячих батьків, серед вірних університетських друзів, усе перекинулося разом із смертю батька і подіями, які відбулися після цього. Примара батька закликає Гамлета до помсти. Світ відкрився перед ним в усьому своєму трагізмі, перетворивши безтурботного юнаку у філософа, що страждає. Душа юного принца в сумнівах. Тепер він хворобливо сприймає те, що кругом звучать слова, які насправді прикривають брехню. Всюди амбіції, марнославство, бажання не бути, а здаватися. Лише Гамлету брехня чужа.
Гамлет перестає вірити кому-небудь. Рідний дядько виявився вбивцею батька, а мати вийшла заміж за вбивцю, недавні друзі Розенкранц і Гильденстерн виявилися зрадниками. Навіть чиста наївна Офелія стає мимовільною зброєю в руках свого батька Полонія, зброєю, спрямованою проти Гамлета. У цій ситуації він не знає, кому може довіритися. Гамлет - один проти світу зла. Навкруги майже усі звикли кривити душею, лицемірити, брехати, «здаватися», прикриватися словами. Гамлет хоче розірвати цю брехливу оболонку слів, дізнатися, що за нею.
Оточення сприймає його як дивного, незрозумілого і навіть небезпечного для себе - “нормальних” людей, які звикли жити у брехні. Так народжується версія про божевілля принца. Гамлет підтримує таке твердження, адже його божевілля - це можливість говорити правду.
Насправді Гамлет розумний, широко освічений. Його натура глибока, тонка, артистична, а мова дотепна і парадоксальна: “І замкніть мене хоча і в горіхову шкаралупку, я і там вважатиму себе володарем безмежності”. Гамлет - філософ, який... [sms]прагне зрозуміти суть речей.
Про себе він говорить: “Сам я людина досить таки порядна, а то можу себе пред'явити звинувачення в стількох гріхах, що і навіщо тільки мене мати народила?! Я дуже гордий, мстивий, самолюбний. У мене в розпорядженні більше гріхів, ніж думок, щоб їх обдумати, мріянь, щоб їх утілити, часу, щоб їх здійснити. Усі ми пройдисвіти несусвітні”
Кажуть, що поет формується у дитинстві. Маленька тендітна дівчинка мріяла про надзвичайну дивну казку (вірш «Мрії»). Вік лицарства і шляхетних вчинків приваблював не одне покоління юних романтиків. Однак у Лесі Українки своє бачення доби мужніх воїнів, лицарських турнірів:
Дівчинка гортала малюнки лицарських романів. Її приваблювали не переможці лицарських поєдинків, котрі «промовляли люто “Здайся!”», а переможені. Нехай вони і «розпростерті», до землі прибиті списом, але з уст зривається горда відповідь: «Убий, не здамся!» Маленька дівчинка Леся вже тоді, в пору свого дитинства, поважала силу духу, справедливість. Вона поважала тих, хто навіть під загрозою смерті не хотів здаватися. Можливо саме в них вона вчилася великої мужності. Ця мужність знадобилася їй у житті, допомагала боротися з власною недугою та життєвими негараздами. В іншому вірші «Як дитиною, бувало» маленька мрійниця Леся виступає мужньою і гордою дівчинкою. Гулі від падіння не викликати сліз. Вона тихо вставала і ніколи не скаржилася на біль від забиття: