История лирической героини поэмы, к сожалению, стала общей бедой многих женщин. В «Посвящении» Ахматова сразу обобщает образ матери, используя местоимение «мы». Все они – слабые, но не сломленные – стояли и в зной, и в холод перед воротами тюрьмы, будто памятники скорби и любви. Каждая строка оплакивает не только личную потерю Анны Андреевны, но и судьбу каждой семьи, разодранной на части в те страшные времена.
Когда начинаешь читать книгу, то сначала не понимаешь почему автор решил так ее назвать.
Но потом, когда доходишь до момента с мандариновой кожурой, то все проясняется.
Дело в том, что Коля рисовал необитаемый остров, мальчишке очень нравилась книга "Таинственный остров", он и сам мечтал оказаться на подобном острове, где обязательно должен быть серный колчедан.
И вот Коле попадается мандариновая кожура из-под съеденного мандарина, он обводит по контуру этого мандарина и вот уже и очертания острова готовы.
Мандариновый остров, потому что остров формой напоминает мандариновую кожуру, это как некий символ свободы, тепла и приключений.
А вот сам остров Коля придумал назвать - Кунга.
Объяснение:
життя прекрасне ще й тому що людина може життя... Неповторне та звичне, радісне й сумне, сповнене глибоких переживань, солодке, як мед, і гірке, як полин.
Люди, їх мільйони... усі вони зовсім різні й чимось неповторні. Вони, мов ті зорі на небі, що горять своєрідним світлом.
Так, життя кожної людини - це стежина, устелена жовто-гарячими чорнобривцями, духмяними вишеньками, стежина з червоними та чорними тонами, як у цій пісні «червоне - то любов, а чорне - то журба...
Бо й справді, кожне життя дається нам якоюсь дивовижною квіткою, яка вранці вмивається росою, зустрічаючи новий день, ніжно простягає руки-пелюстки до сонця, щоб захистило її від усього злого й недоброго, а ввечері тихо й сумовито складає свою голівку до матері-землі, сподіваючись наступного дня побачити цей світ кращим.
Стежина життя... Це по ній кожен має пройти гідно. Але якою вона буде? І хочеться гукнути: «Життя! Ну зупинись хоч трішки! Почекай хоч одну мить! Візьми мене на свої крилечка й понеси ген-ген за небокрай, де люди у вічності живуть».
Прекрасні слова, правда? І як хотілося б кожному з нас, щоб і життя наше було таким же прекрасним. Але як цього досягти? Тому тема нашої сьогоднішньої зустрічі «Життя - це мить, зумій його прожити». Ми повинні з'ясувати такі питання: для чого людина живе на землі? Що зробити для того, щоб життя наше було прекрасним?
Щоб у нас вийшла цікава розмова, мені потрібна буде ваша до ваша активність, щирість, відвертість.Объяснение:
Рассказ Астафьева "Мальчик в белой рубахе" о том, как во время тяжелой страды три маленьких мальчика, три брата отправились в поле к матери. Далеко находились поля, дети шли очень долго, рассказывая младшему, что там, где люди, ждет их мама. На половине пути старшие мальчики заснули, а младший пошел к маме и пропал без вести. Автор повествует о горе матери, потерявшем сына, о том, что оно не утихает всю жизнь. Автор и жалеет крестьянских детей, которые вынуждены рано повзрослеть и заботиться о себе сами, но и восхищается ими, их самостоятельностью и рассудительностью. Рассказ "Мальчик в белой рубашке" учит состраданию и напоминает детям о том, что материнское горе больше всего на свете.