Жан Батіст Мольєр (1622-1673) Слава Мольєра безсмертна, адже навіть серед видатних драматургів світу не багато таких, чиї п'єси ставили б упродовж майже чотирьох століть на всіх сценах світу. Але не забуваймо, що слава Мольєра — це лише частка тієї безсмертної слави, яку здобув французький театр XVII ст. в цілому. Як драматургія Кальдерона представляє театр бароко, так творчість Мольєра, зокрема його комедійні жанри, — театр класицизму. У французькій драматургії XVII ст. класицизм дістав найбільш яскравий і потужний вияв; це не в останню чергу було зумовлено тим, що саме театр, як мистецтво сценічне, мав найбільші можливості публічного впливу на маси, формуючи належним чином суспільну думку. Провідне місце серед жанрів французької драми посідала трагедія.
Рух за створення «справжньої трагедії», тобто трагедії, в основу якої був би покладений закон трьох єдностей — часу, місця та дії, охопив французький театр починаючи з 30-х років XVII ст. «Батьком французької трагедії» по праву вважається П'єр Корнель (1606—1684). Його знаменита трагедія «Сід» (1637), написана на сюжет середньовічного іспанського епосу, стала подією загальнонаціонального значення і своєрідним еталоном художньої довершеності, породивши вислів: «прекрасно, як "Сід"». Класицистична концепція трагедії в її найбільш послідовній формі була також втілена в трагедіях Корнеля «Горацій» (1640), «Цінна, або Милосердя Августа» (1640), «Полієвкт» (1642), «Смерть Помпея» (1643), сюжети яких автор запозичив з давньоримської історії. Корнель започаткував французьку класицистичну трагедію, а Жан Расін (1639—1699) відіграв вирішальну роль у її становленні та подальшому розвитку. На сюжети античної історії Расін написав трагедії «Андромаха» (1667), «Береніка» (1670), «Мітрідат» (1673). Вершиною його творчого спадку вважається трагедія «Федра» (1677), яка інтерпретувала мотиви давньогрецької міфології. Всесвітньо відомий французький комедіограф Жан Батіст Мольєр, справжнє прізвище якого — Поклен, народився 15 січня 1622 р. в Парижі. Він походив з родини ремісників, яка вже кілька століть належала до цеху шпалерників.
Шенграбенское и Аустерлицкое сражения начинаются с похожих эпизодов. Первое произошло после ряда неудач русской армии. Само сражение, планировавшееся как задержка французов перед наступлением на основные силы армии. Аустерлицкое сражение описывается после показа части русского войска Кутузову и австрийскому герцогу. После долгого перехода войны устали и не могут достойно отвечать на удары французов. Кроме того, вся русская армия не знает, за что будет драться, у неё нет четкой цели. Главное в войске — качество, а не количество. Качество у русских, так скажем, неважное из-за морального состояния. Поэтому выигрыш в сражении не предвидится, а большие потери будут обязательно. Много убитых, раненых, смерть вокруг поначалу не останавливали Андрея Болконского. Главное для него — «найти свой Тулон», прославиться. По ходу сражений его мечты плавно снижаются, а в конце Аустерлицкого вообще разбиваются вдребезги. В этом и заключается роль двух битв в романе — уничтожить мечты о славе князя Андрея, заставить его прозреть. Поначалу А. Болконский очень счастлив и с радостью исполняет все свои обязанности. Когда генерал Мак проигрывает, а три безоружных гасконца захватывают мост и опрокинуть русское войско, князь Андрей, конечно, огорчается. Но огорчение его скорее официально-патриотическое, чем настоящее, глубоко переживаемое. Именно о таком можно забыть через минуту, чтобы посмеяться над Ипполитом Курагиным.
ха я ау лол213312
Объяснение:рпкцфп
фаыфвацпкфпкпфпкцкпё123ё2133ё