Романы об "изгоях" , о "лишних людях", эти книги от Онегина и Печорина до конца 19 века.
Петька был мальчиком "на побегушках" в парикмахерской,он приносил воду и убирал за посетителями.Худой,в веснушках,грязный и немытый 10-ти летний мальчишка,которого мать отдала на обучение Осипу Абрамовичу .Петька во всём старался походить на своего друга Николку,но пока не курил,не пил и ругался,а лишь наблюдал,как ведут себя старшие подмастерья.Петька не знал,скучно ему или весело,ко всему относился равнодушно,"глаза всегда сонные, рот полуоткрытый и грязные-прегрязные руки и шея."
Зимой и летом дни тянулись медленно,Петька подавал воду и получал угрозы,что слишком долго нёс или разлил воду.С раннего утра и до позднего вечера мальчик находился в грязной и запущенной парикмахерской,по вечерам он дремал в углу на стуле.Иногда он наблюдал через окно,что происходит на бульваре,но ничего хорошего не видел,так как за бульваром начинались разгульные дома,пьяные и развязные посетители которых собирались на бульваре.Петьке хотелось в другое месть,подальше от этого всего.
Первый раз попав на железную дорогу,Петька был ошеломлён,ему всё хотелось посмотреть.Он бегал по вагону,смотрел в окна и удивлялся всему увиденному.Это стало самым удивительным,что он видел в жизни,за окном он впервые увидел реку,поля,землю,деревни.
Мать привезла его на дачу,Петька не знал что это,но понял что это то место,куда он всегда хотел попасть.Природа удивила Петьку,он никогда не видел леса,полей,пруда.Перед природой Петька ощутил свою бес он боялся огромного леса,бегал по высокой траве,осторожно подходил к воде.Впервые он искупался в пруду,до посинения сидел в воде,впервые он ходил босиком и чувствовал траву и землю.С соседским Митей он ходил на рыбалку,он ощутил свободу и счастье,его дни наполнились смыслом и ему надо было всё успеть.
Узнав,что пора возвращаться в город,Петька упал на землю и кричал от горя.Барыня подумала,что у нег припадок,а Петка катался по земле,как раненный зверь.По дороге он не белал по вагону,а апатично сидел и смотрел перед собой.Счастье рассыпалось с приближением к городу.
Билини — епічні речитативні пісні, які в княжі часи виконували в Україні народні співці-музики.
Билини поділяються на героїчні (більшість з яких і входить у київський цикл), соціально-побутові та новелістичні. Найдавніші відрізняються деталізованою епічною розповіддю обсягом близько 300 і більше віршових рядків. Епічна розповідь під гру на гуслях або без інструментального супроводу розгортається реченнєвими колонами, які є самостійними структурами чи сполучаються в більші віршові сегменти (нерідко - дворядкові) згідно із завершенням думки. Характерним для билин є тонічний вірш зі складочисловою основою 5+5, зі семискладовими групами, без чітко визначених акцентів.
Внаслідок монгольської навали в XIII—XIV ст. билини були занесені скоморохами в далекі, окраїнні землі княжої держави, поширилися на Уралі й у Сибіру. В Україні на зміну цьому старовинному епосу прийшли козацькі думи, пісні, легенди про боротьбу з турками, татарами та польськими загарбниками в XVI—XVII ст. У билинах виділяють кілька циклів: багатий міфологічними мотивами дохристиянський (про богатирів Микулу Селяниновича, Святогора, Вольгу Всеславича, які відображають мотиви переказів про київських князів Олега й Ольгу); київський (з центральним образом князя Володимира, в якому поєднано риси Володимира Великого і Володимира Мономаха; про Іллю Муромця, який названий ще Муровцем, чернігівського богатиря, могила якого зберігалася в Києво-Печерській лаврі ще в XVII ст., про Олешка, який відомий у думі як Олексій Попович, Добриню тощо); волинсько-галицький (про князя Романа, Дюка (Дуку) Степановича, Чурила Пленковича, Михайла Козарина, Дуная та ін.); новгородський (про Василя Буслаєва, Садка та ін.); казково-новелістичний (про Гліба Володієвича, Соловія Будимировича (Гудимировича), Хотіня Блудовича, Івана Годиновича та ін.). У билинах фігурують Київ, Чернігів, Галич, Новгород та ін. міста Київської Русі, відображена боротьба з кочівниками — «невірною силою»[3].
Історія жанру
Билинні наспіви дуже подібні до плавної, співучої народної мови. Основа їх музичної побудови — короткі поспівки, що повторюються багато разів. Билини виконували спокійно й наспівно один або кілька співців у супроводі гуслів або інших інструментів[5].
Фольклористика минулого, зокрема післяреволюційного періоду, розглядала билини як виключно російський народний епос. Але ж насправді в найдавнішому тематичному циклі билин розповідається про події, що відбувалися в стольному граді Києві, центральною постаттю яких був Володимир Красне Сонечко (звідси й назва «Володимирський цикл»). У билинах, оповитих міфологічними домислами, гіперболізацією величі й сили героїв, ідеться про київських богатирів, захисників Києва від ворожих нападників на Русь (Калина, Батоги (Батия), Кудреванка, Мамая) і просто від поган. Серед головних персонажів виділяються київські богатирі: Ілля Муромець, тіло якого, за згадкою оршанського старости Филона Кміти Чорнобильського, начебто поховане в Софії Київській; Добриня - дядько Володимира Святославовича, мудрий порадник князя, його мажордом; богатир-хлібороб, орач Микула Селянинович; Олешко Попович, який перемагає поганина Тугарина-Змія; галицький князь Чурило Пленкович, Іван Годинович, Михайло Потик та Дунай. У билинах розповідається про їхні родові справи та державні діяння. Виникнення перших билин пов’язують не лише з Києвом, але й із Черніговом, Володимиром (на Волині), Галичем. Південну традицію билин зафіксовано і серед донських та кубанських козаків. До них вона перейшла внаслідок пізніших переселенських міграцій.
Термін билина у 30-40-х роках XIX століття запровадив російський фольклорист Іван Сахаров. Він запозичив його зі «Слова о полку Ігоревім». Слово былина у цій поемі означає «билиця», «бувальщина».
Маючи зв’язок з давніми літописними творами, билини перекидають місток до героїчних дум. В Україні билини побутували до початку XVII ст., після чого, як вважає більшість учених, їх було витіснено думами. В Україні залишки билинних сюжетів збереглися в українських героїчних казках про Добриню, Іллю Муромця, шелудивого Буняка, Котигорошка, Тугарина-Змія, а також у колядках. На цьому наголошували також О. Потебня, М. Драгоманов, Ф. Колесса, М. Плісецький. У другій половині ХІХ ст. в Суразькому повіті Чернігівської губернії записано билину «Севрюк». Майже ідентичну за текстом билину зафіксовано в Полтавській губернії. Билину «Голубина книга» (про створення світу) з пережитками язичницьких вірувань було записано ще в 1834 році в с. Осташки (тепер – Хмельницької обл.). Початок рецитації на таку саму тему зафіксовано в 1968 році в Карпатах, у с. Космач Івано-Франківської області від літньої жінки Гафії Костюк (1902 року народження).
Это книги о т. н. "Лишенных людях" от Онегина и Печорина до конца XIX века