У 70?х роках ХІХ ст. провідною темою українських письменників було, як уже зазначалося раніше, життя села. Реформа кріпосного права 1861 р., стрімка капіталізація принесли в селянський світ нові проблеми: хлібороб опинився перед складним вибором — господарювати по’старому чи йти в місто на заробітки, зберігати совість, давні моральні устої чи зректися всього цього заради виживання й збагачення, боротися за свої права чи підкоритися жорстокому світові… Відповідно нового забарвлення в літературі набули й характери селян.
Найпомітнішим здобутком нашого красного письменства в розкритті цієї теми вважається роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Це був перший «роман з народного життя», у якому, за визначенням І. Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито тогочасну дійсність у всіх її складностях і суперечностях.
У цьому романі видатний автор найвідоміших пригодницьких романів розповідає про надзвичайні пригоди у відкритому океані та нетрях тропічної Африки, які довелося пережити юному Дику Сенду та його вірним друзям. Героям книги довелося пройти важкий шлях, який пролягав від Нової Зеландії до берегів Каліфорнії. На цьому шляху друзі були вимушені випробувати свої сили у протистоянні з океанськими просторами, тропічними джунглями, дикими племенами людожерів і лютими хижаками. Усі товариші Дика Сенда були або морехідцями, або звичайними мандрівниками. Тому коли місіс Уелдон та її син потрапили в біду, їм ні на кого було сподіватися, крім Дика Сенда, п’ятнадцятирічного юнака, що служив молодшим матросом на шхуні, володарем якої був її чоловік. Зрозумівши це, юнак справдив високу довіру дорослих, які знаходилися поряд з ним, і прийняв на себе керування невеличкою командою і судном після загибелі екіпажу «Пілігрима». Ставши п’ятнадцятирічним капітаном, Дик взяв на себе відповідальність за життя місіс Уелдон і її сина, а також п’ятьох негрів, яких врятувала команда шхуни.
Дик Сенд залишився лідером своєї невеличкої команди і після того, коли «Пілігрим» розбився об рифи, а його пасажири опинилися в диких нетрях тропічної Африки. На їхню доли випало чимало іспитів, але важче за все було юнакові. Бо від його рішень, його команд та його дій залежало життя і доля його товаришів по нещастю, що повністю довірилися п’ятнадцятирічному капітанові. І незважаючи ні на що, він виправдав сподівання цих людей.
Лирическая героиня Анны Ахматовой - женщина- мать, скорбящая по сыну. Глубина её горя такова, что ей не верится в беззаботность и радость: "Показать бы тебе, насмешнице и любимице всех друзей, царскосельской весёлой грешнице, что случится с жизнью твоей". Временами боль настолько сильна, что героине не хочется жить и она зовёт смерть: "Ты всё равно придёшь -зачем же не теперь?" Но тяжёлое личное горе не может поглотить душу героини целиком и сделать её невосприимчивой к страданиям других людей. Героиня понимает, что все великие исторические события отзывались болью в сердцах и судьбах женщин: "Буду я, как стрелецкие жёнки, под кремлёвскими башнями выть". Героиня проводит параллель между своей судьбой и судьбами матерей и жён стрельцов, казнённых в начале царства Петра Первого. Это, можно сказать, горизонталь поэмы.
В поэме есть и вертикаль: параллель между судьбой лирической героини и судьбой Богородицы, отдавшей своего сына для человеческого рода. Горизонталь и вертикаль, пересекаясь, образуют крест. Мотив креста, крестного страдания, храма явно и тайно звучит в поэме: "Поднимались, как к обедне ранней", " На губах твоих холод иконки", "О твоём кресте высоком и о смерти говорят". Это придаёт поэме общечеловеческий смысл: страдание лирической героини важно не только само по себе, но и как отражение вечно трагической судьбы женщины. Поэтесса изображает единство судьбы своей лирической героини и судьбы народа (см. эпиграф), а также единство судьбы лирической героини и судеб всех женщин-матерей во все времена.
Объяснение: