Итак, в самом конце поэмы Мцыри умирает. Однако его не страшит смерть, даже на пороге гибели он продолжает сожалеть о прожитой жизни ("Меня могила не страшит…"). Безусловно, подобное бесстрашие Мцыри вызывает симпатию у его создателя. Ведь оно продиктовано сильнейшим желанием ощутить истинную жизнь, свободу. Находясь на природе, герой чувствовал себя ее частью, он не боялся ни шакалов, ни темноты. В схватке с барсом он показал всю свою неистовую силу, ведь оказался сильнее. Барс как олицетворение сил природы погибает от рук героя. Отчего умирает Мцыри? Только ли от ранений, которые нанес ему зверь? В гибели Мцыри заложена более глубокая мысль. Ведь раненому герою пришлось возвращаться в монастырь, следовательно его мечты о свободе разрушились, он больше не мог надеяться, потеряв веру, он умирает. Описание Мцыри в момент его смерти очень трагично. - Читайте подробнее на FB.ru: https://fb.ru/article/165311/analiz-mtsyiri-poemyi-mihaila-lermontova
Найбільше мене вразила поема Джорджа Гордона Байрона «Мазепа». Цей твір відкрив Європі невідому на той час Україну. Хоч автор і намагався точно передати опис нашої Батьківщини, проте нам українцям помітні деякі неточності. Звісно, людина, яка ніколи не була в Україні не змогла б точно описати її. З точки зору історичних фактів історія, яку виклав Байрон у своїй поемі – це лише легенда, плітка, яку придумали аби зганьбити відомого гетьмана. Насправді Іван Мазепа – одна з найвідоміших постатей в українській історії. Він не був польським шляхтичем, як описував Байрон, а лише українцем, який перебував на службі у Яна Казимира. Саме тому поет присвятив основну частину поеми недостовірним фактам з юності українського гетьмана. Байрон змалював його не як зрадника українського козацтва, а як сміливого, витривалого, могутнього і доволі романтичного чоловіка. Письменники, які знали історію Мазепи краще критикували Байрона. Олександр Пушкін писав: «Байрон знав Мазепу тільки за Вольтерівською історією Карла ХІІ. Він був вражений тільки картиною людини, яка прив’язана до дикого коня, який мчить по полях та степах…».
Значне місце у поемі займає образ долі. Саме вона зводить і розлучає молодого Мазепу з Терезою, приносить в Україну і робить гетьманом, відвертається від шведів під Полтавою. Мазепа, який був прив’язаний до коня не в силі був опиратися долі, але до кінця жахливої подорожі зберігає самовладання, мужність, терпіння.
Показуючи майбутнього гетьмана на початку та в кінці твору, автор наголошує, що в кожній людині є дещо таке, що робить її людиною та незмінною особистістю. За це мені до вподоби неординарна особистість Мазепи.