В. Винниченко в оповіданні "Момент" стверджує: "Щастя — момент. Далі вже буде буденщина, пошлість". Невже й справді щастя таке швидкоплинне? Виходить, не слід планувати майбутнє, а жити лише сьогоднішнім днем? Спробуємо знайти відповіді на ці питання, проаналізувавши вчинки персонажів твору В. Винниченка.
Головний герой оповідання — тюремний оповідач на прізвисько Шехерезада. Він розповів своїм товаришам дивовижну історію про казкову зустріч з панною Мусею на державному кордоні. їх зустріч — дивовижний подарунок долі двом одиноким душам. Але ж чому Муся відмовилася від нього?
Вперше герої зустрічаються у повітці контрабандиста, і одразу між ними спалахнула якась іскра. Що це було? Кохання з першого погляду чи неусвідомлений потяг представників протилежних статей одне до одного? Для головного героя зв'язок з Мусею не був черговою сексуальною перемогою. Він-не хизувався тим, що Муся віддалася йому, а навпаки, все життя сумував за нею: "Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі". Як бачимо, ініціатива розлучитися, будучи на піку щастя, йшла від Мусі. Дивно, адже зазвичай жінка інстинктивно прагне бути з чоловіком все життя. Пересічна жінка, але не Муся... Сама доля врятувала її від смерті, здійснила мрію перетнути кордон, врешті, подарувала зустріч з надійним чоловіком, який був би не лише коханою людиною, а й справжнім другом... Все ж таки панна обрала самотність. Про її минуле ми не знаємо нічого. Єдине, що нам відоме,— Муся належить до тих людей, "."що дуже люблять життя". Життя, мабуть, не раз випробувало її на міцність. Від чого чи від кого вона тікає з рідної країни? Від політичних переслідувань чи від самої себе? Мені здається, що її серце роз'їдає чорний розпач. Напевне, чоловіки не раз завдавали їй болю. Тому-що Муся й говорить: "Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати!"
Як бачимо, Муся впевнена, що щастя — це сукупність коротеньких моментів. Людина все життя щасливою не може бути. Але не слід втрачати оптимізму й любові до життя. Та на мою думку, руйнувати щастя власними ж руками — не помилка, а виклик долі. Як склалося б життя героїв, якби вони не пішли у різні боки, ми не знаємо. Олександр Олесь, ніби погоджуючись з Винниченковою Мусею, говорить: "Лови летючу мить життя..."
Я згодна з ним, але не слід забувати, що своїми необдуманими вчинками ми можемо завдати болю близьким людям на все життя.
ответ: В. Винниченко в оповіданні "Момент" стверджує: "Щастя — момент. Далі вже буде буденщина, пошлість". Невже й справді щастя таке швидкоплинне? Виходить, не слід планувати майбутнє, а жити лише сьогоднішнім днем? Спробуємо знайти відповіді на ці питання, проаналізувавши вчинки персонажів твору В. Винниченка.
Головний герой оповідання — тюремний оповідач на прізвисько Шехерезада. Він розповів своїм товаришам дивовижну історію про казкову зустріч з панною Мусею на державному кордоні. їх зустріч — дивовижний подарунок долі двом одиноким душам. Але ж чому Муся відмовилася від нього?
Вперше герої зустрічаються у повітці контрабандиста, і одразу між ними спалахнула якась іскра. Що це було? Кохання з першого погляду чи неусвідомлений потяг представників протилежних статей одне до одного? Для головного героя зв'язок з Мусею не був черговою сексуальною перемогою. Він-не хизувався тим, що Муся віддалася йому, а навпаки, все життя сумував за нею: "Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі". Як бачимо, ініціатива розлучитися, будучи на піку щастя, йшла від Мусі. Дивно, адже зазвичай жінка інстинктивно прагне бути з чоловіком все життя. Пересічна жінка, але не Муся... Сама доля врятувала її від смерті, здійснила мрію перетнути кордон, врешті, подарувала зустріч з надійним чоловіком, який був би не лише коханою людиною, а й справжнім другом... Все ж таки панна обрала самотність. Про її минуле ми не знаємо нічого. Єдине, що нам відоме,— Муся належить до тих людей, "."що дуже люблять життя". Життя, мабуть, не раз випробувало її на міцність. Від чого чи від кого вона тікає з рідної країни? Від політичних переслідувань чи від самої себе? Мені здається, що її серце роз'їдає чорний розпач. Напевне, чоловіки не раз завдавали їй болю. Тому-що Муся й говорить: "Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати!"
Як бачимо, Муся впевнена, що щастя — це сукупність коротеньких моментів. Людина все життя щасливою не може бути. Але не слід втрачати оптимізму й любові до життя. Та на мою думку, руйнувати щастя власними ж руками — не помилка, а виклик долі. Як склалося б життя героїв, якби вони не пішли у різні боки, ми не знаємо. Олександр Олесь, ніби погоджуючись з Винниченковою Мусею, говорить: "Лови летючу мить життя..."
Я згодна з ним, але не слід забувати, що своїми еобдуманими вчинками ми можемо завдати болю близьким людям на все життя.
Объяснение: тебе 5
Олександр Сергійович Пушкін народився 26 травня 1799 в Москві. Його батько походив із старовинного збіднілого дворянського роду. До 12 років Пушкін ніде не навчався, а у віці 12 років надійшов на навчання в Імператорський Царськосельський Ліцей, який вважався вищим Російським навчальним закладом. Пушкін закінчує ліцей в 1817 році, і випускається в чині колезького секретаря, після чого його визначають в Колегію закордонних справ у Петербурзі. У 1820 році він закінчив поему «Руслан і Людмила» – перший великий твір. За епіграми, вольні вірші, що швидко розповсюджувалися по Петербургу, в 1820 році Пушкін був відправлений в південне заслання. За чотири роки він переїжджав у різні міста: Катеринослав, Кишинів, Одесу. Під час цього посилання ним були написані романтичні південні поеми «Кавказький пленник», «Бахчисарайський фонтан», «Брати розбійники», а в 1823 році він почав роботу над романом у віршах «Євгеній Онєгін». З 1820 по 1824 рр. тривав період південного заслання. У 1824 році Пушкін був відправлений в північне заслання в маєток батьків Михайлівське, де після від’їзду родини жив з нянею. Там він продовжував роботу над «Євгенієм Онєгіним», писав «Бориса Годунова», вірші. 1826-1830 роки. На початку цього періоду Пушкін має аудієнцію з новим царем Миколою I, після якої поетові обіцяно найвище заступництво і відсутність будь-якої цензури для його творів. Однак через два роки після поеми «Полтава», а також, що стала відомою уряду «Гавриліади» написаної ще в 1821 році, за Пушкіним встановлюють поліцейський нагляд. У 1830 році Пушкін посватався до Н. Гончарової. Перед одруженням він поїхав до маєтку в Болдіно, де змушений був затриматися через карантин. Цей період у творчості Пушкіна називають Болдинскою осінню, протягом якої він написав велику кількість літературних творів найрізноманітніших жанрів. У 1831 році Олександр Сергійович одружився. Його обраниця – Наталя Гончарова – була відомою красунею, у неї було безліч шанувальників, до яких Пушкін її ревнував. У ці роки він писав твори на історичні теми – «Дубровський», «Капітанська дочка», «Історія Пугачова». 7 січня 1833 Олександр Сергійович Пушкін обирається членом Російської Академії – центру по вивченню російської мови, заснованого Катериною II в 1783 році. У 1836 засновує літературний журнал «Современник». На жаль, доходи від продажів журналу не покрили навіть витрат на його створення. В листопаді 1836 року з’являється конфлікт Пушкіна з французьким офіцером Жоржем Шарлем Дантесом, причиною якого була ображена честь поета. 27 січня 1837 Пушкін був поранений Дантесом на дуелі і через два дні помер від перитоніту у себе вдома. Похований на кладовищі Святогірського монастиря Псковської губернії.