Твір на тему «Герой нашого часу: образ Печоріна»
Прочитавши роман Михайла Лермонтова «Герой нашого часу», я спочатку здивувався. Чому автор у заголовку назвав Григорія Печоріна героєм? Чесно кажучи, зовсім він не герой. Ніяких героїчних вчинків він не здійснював. Так, Печорін хоробрий, але з цього мало користі для інших, та й для нього самого. Убив на дуелі друга, викрав, а потім розлюбив дівчину Белу, затримав вбивцю. Печорін виявив багато сміливості, але героєм його не назвеш.
Потім я зрозумів, що головні слова в назві твору Лермонтова не «герой», а «нашого часу». Отака собі типова для епохи людина.
«Печоріни» жили не тільки за часів Лермонтова. Серед нас зараз теж є такі молоді герої. Печорину нібито нудно жити, хоча він дієвий та активний чоловік.Часто він чимось запалюється, наприклад
Роль композиції роману "Герой нашого часу" у розкритті характеру Печоріна
"Герой нашого часу" — роман, що складається з п'яти повістей і розповідей, об'єднаних головною діючою особою — Григорієм Олександровичем Печоріним. Лермонтов розташовував ці частини не в хронологічній послідовності, а так, щоб, поступово нагнітаючи напруженість сюжету, зацікавити читача долею головного героя. Складний і суперечливий характер Печоріна розкривається у взаєминах з іншими персонажами.
Зміст роману дозволяє відновити історію життя Печоріна. Хронологічно події розвиваються так. Печорін за якусь провину (можливо — за дуель) висланий з Петербурга на Кавказ. По дорозі до місця служби він затримався в Тамані, де випадково зіштовхнувся з контрабандистами. Після якоїсь військової експедиції, де він, можливо, був поранений, Печоріну дозволено користуватися мінеральними водами в П'ятигорську. Тут відбувається його дуель із Грушницьким. За неї Печорін відправлений у віддалену фортецю, під командування Максима Максимича. Виїхавши на два тижні у козачу станицю, він переживає історію з Вуличем, а після повернення викрадає Белу. Потім його переводять у Грузію, звідки герой повертається в Петербург (можливо, вийшовши у відставку). Через п'ять років потому, по дорозі в Персію, він зустрічається у Владикавказі з Максимом Максимичем і його випадковим попутником-офіцером — автором дорожніх заміток. Повертаючись з Персії, Печорін умирає, а його щоденник публікує попутник Максима Максимича. За такого викладу сюжету композиція роману виглядала б так: "Тамань"; "Княжна Мері"; "Бела"; "Фаталіст"; "Максим Максимич"; "Передмова до "Журналу Печоріна".
Насправді ж Лермонтов розташовує глави в іншій послідовності: "Бела"; "Максим Максимич"; "Передмова до "Журналу Печоріна"; "Тамань"; "Княжна Мері"; "Фаталіст".
У трьох перших частинах оповідь йде від імені Максима Максимича й автора, у трьох останніх — від імені самого Печоріна. Звістка про смерть героя припадає на середину роману. Вона забарвлює наше сприйняття того, що відбувається, в інші, трагічні тони. Враження міняється від глави до глави. У першій перед нами — блискучий офіцер, який опинився в фортеці і від нудьги спокусив і згубив черкешенку Белу. Максим Максимич не розуміє Печоріна, але відчуває в ньому якийсь надлам, страждання, що поєднується з утомленою зневагою до себе й інших. їх пов'язують з Максимом Максимичем спільні переживання, тому холодність Печоріна при зустрічі дуже сильно зачепила штабс-капітана. Автор побачив Печоріна людиною жовчною і гордовитою: "Погляд його — нетривалий, проте проникливий і важкий, залишав по собі неприємне враження нескромного питання і міг би здаватися зухвалим, якби не був такий спокійний". При цьому манера Печоріна виявляла більшу чутливість, ніж він хотів би показати. Можливо, він просто соромився спогадів, пов'язаних з Белою.
Роздратований Максим Максимич передає автору папери Печоріна. У "Передмові" Лермонтов висловлює своє особливе ставлення до щоденника, називаючи його автора "героєм нашого часу". Він хоче показати, що люди, подібні Печоріну, дедалі частіше зустрічаються в суспільстві і що вони — зовсім не гірша його частина, чуйний натягнутий нерв, що говорить про хворобу країни.
Потім про себе говорить сам Печорін, нарешті докладно пояснюючи всі мотиви своїх вчинків. Він шукає засіб від нудьги, намагається ввійти, вникнути в чуже життя. І скрізь є зайвим, усюди несе горе та наносить рани — руйнує побут дрібних контрабандистів, змушуючи їх виїхати і кинути сліпого хлопчика Янку напризволяще. Таким же стороннім виявляється він у П'ятигорську. Він втручається у відносини княжни Мері і Грушницького — Печоріна дратує його вторинність, наслідувальність. Він холоднокровно убиває Грушницького на дуелі — не тільки тому, що є людиною честі, але і тому, що в пошуках розмаїтості життя готовий ходити по вістрю ножа. Цим викликана й участь у парі з фаталістом Вуличем. Печорін грає зі смертю, беручи в полон убивцю Вулича. При цьому звичка сумніватися в усьому поєднується в ньому з хоробрістю і гострою інтуїцією.
Роман має кільцеву композицію — дія починається і кінчається у фортеці. Це — замкнуте коло, з якого герою не вибратися. Пошук слави, пошук ризику, пошук любові, спроба творчості — усі спроби Печоріна влитися в суспільство зазнають краху. Лермонтов послідовно показує нам зовнішнє і внутрішнє, справжнє і наносне в "герої нашого часу". Композиція роману не тільки розвінчує його, але і допомагає нам зрозуміти його суть, його долю, його трагедію.