На картине запечатлена девочка, делающая зарядку. Она только что поднялась с постели, которую еще не успела убрать, и сразу же стала заниматься. На девочке надета белая майка и темные шорты. Она стоит в позе «ласточка». Вся ее фигура - олицетворение бодрости, здоровья. Смотришь на картину и представляешь, как девочка вскочила с постели, посмотрела в окно, весело улыбнулась, распахнула дверь на балкон и принялась делать зарядку.
А радоваться, действительно, есть чему. Наступило солнечное утро. Еще рано. Солнечный свет неярок. Город еще покрыт туманом. Но комната полна света, льющегося через открытую дверь балкона и через окно. Солнечный свет ярким пятном ложится на паркетный пол, на кровать, на стол, покрытый полосатой скатертью.
Комната не имеет пышного убранства. В ней все Стена напротив зрителя украшена декоративной тарелкой и красивым цветочным горшком с разросшимся вьющимся растением. Но в убранства видна вся девочка как на ладони. Она любит порядок и чистоту. Ее школьная форма аккуратно сложена на стуле. Галстук она повесила на спинку стула, чтобы не измять его. На столе стоит легкий завтрак. Девочка заботиться о своем здоровье и потому утро начинает с зарядки на свежем воздухе и легкой пищи. Потом она оденется, уберет постель и легкой поступью весело побежит в школу.
Картина Т.Н. Яблонской дает зрителю огромный заряд бодрости. При взгляде на нее хочется так же распахнуть окно, вдохнуть свежего утреннего воздуха и сделать зарядку, чтобы потом весь день чувствовать прилив сил и стремление к большим свершениям.
На головному майдані черга постала ще о п’ятій годині, коли за вибіленими інеєм полями співали далекі півні та ніде не було вогнів. Тоді довкола, серед розбитих будівель, пасмами висів туман, але тепер, о сьомій ранку, розвиднілось, і він почав танути. Уздовж дороги по двоє, по троє підшиковувалися до черги ще люди, яких привабило до міста свято та базарний день.
Хлопчисько стояв одразу за двома чоловіками, які гучно розмовляли між собою, але у чистім холоднім повітрі звук голосів здавався удвічі гучнішим. Хлопчисько притупцьовував на місці і дмухав на свої червоні, у саднах, руки, позираючи то на брудну, з грубої мішковини, одежу сусідів, то на довгий ряд чоловіків та жінок попереду.
Попереду хтось продавав гарячу каву у тріснутих чашках. Глянувши туди, Том побачив маленьке жарке вогнище та юшку, що булькотіла в іржавій каструлі. Це була не справжня кава. її заварили з якихось ягід, зібраних на ланах за містом, та продавали по пенні за чашку зігріти шлунок, але мало хто купував – мало кому дозволяла кишеня.
Том кинув погляд туди, де черга зникала за зруйнованою вибухом кам’яною стіною.
– Кажуть, вона усміхається, – сказав хлопчик.
– Еге ж, усміхається, – відповів Грігсбі.
– Кажуть, вона зроблена з фарби та полотна.
– Правильно. Саме тому і здається мені, що вона не справжня. Та, справжня, я чув, була на дошці намальована, у давню давнину.