Объяснение:
В природе всё взаимосвязано. Человек и животное – дети одной матери – природы.
Люди напрасно думают, что только они одни обладают чувствами. Животные страдают ничуть не меньше нас. Человек считает себя добрым и благородным, но при этом не замечает преданности братьев наших меньших, относится к ним, как к игрушке. Он может совершить предательство, сам того не замечая. Сначала ему кажется, будто это пустяк. Затем такое поведение входит в норму.
В рассказе Л. Андреева «Кусака» речь идет о проблеме совести и человеческой доброты. Кусака была злой и дикой собакой. Но приехавшие на дачу люди заставили ее измениться, научили доверять окружающим, и собака почувствовала себя счастливой. Сначала внимание девочки Лели и ее мамы к Кусаке согрело ее теплом. Собака доверилась девочке всем своим собачьим сердцем, но в ответ получила предательство. Мама пообещала Леле красивого породистого щеночка, и девочка согласилась. Перед отъездом Леля даже не с Кусакой, оставив ее одну на даче. Собака очень страдает от одиночества.
В рассказе говорится, что «приехавшие дачники были очень добрыми людьми». Но их доброта действует только тогда, когда это удобно им самим. Когда им хотелось играть и забавляться с Кусакой, они это делали. А потом они решили, что дворняжка им не нужна. И они с легкостью вычеркнули верную собаку из своей жизни, не осознав, что за существо, прирученное ими, они теперь несут ответственность. Читая этот рассказ, начинаешь задумываться о том, имеет ли право человек считать себя умным, возвышенным, благородным, если он равнодушен к тем, кто его окружает. Наверное, нет. Истинная доброта рас на все живое, в том числе и на братьев наших меньших.
Другим примером любви к животным может служить рассказ А. де Сент-Экзюпери «Маленький принц». В этом произведении старый Лис научил маленького принца постигать мудрость . Он говорил: «…ты на всегда в ответе за всех, кого приручил». В этой известной во всем мире фразе заключается вся суть человеческого гуманизма. Мы должны всегда помнить о тех живых существах, которых заставили поверить в нашу любовь, и никогда их не разочаровывать и не бросать. Только такая высокая степень сознательности и ответственности является главным фактором человечности.
Каждый из нас нуждается в тепле и заботе. Как люди, так и животные могут бескорыстно дарить это друг другу!
Відповідь:
Пояснення:
Стислий переказ твору «Гобсек» Оноре де Бальзак
Одного зимового вечора 1829-1830 року у гостях у віконтеси де Гранльє до першої години ночі затримались двоє гостей, які не належали до її родини. Один з них, гарний юнак, покинув салон, коли почав бити годинник. Жінка подивилась в сторону каміну, біля якого, задумавшись, стояла її дочка Камілла. Пані де Гранльє зрозуміла, що та прислухається до стукоту коліс екіпажу гостя, який щойно їх покинув, і вирішила почати розмову. Вона спонукала сімнадцятирічну дівчину прислухатись до її порад. Вона сказала, що пан де Ресто був дійсно гарною людиною, відданою і і гідною, але донька не може пов’язати долю з ним через його матір, жінку низького походження з дуже низьким авторитетом у суспільстві, що, певно, розтринькає усі гроші молодої Камілли.
Тим часом у сусідній кімнаті грав у пікет дядько Камілли, пан Дервіль, успішний адвокат, що збудував свою кар’єру після декількох вдалих судових справ, які повернули пані де Гранльє дороге нерухоме майно, тому користувався повагою у салоні віконтеси. Також Дервіль знав про симпатію Камілли до Ернеста де Ресто і навіть схвалював її, тому, почувши декілька слів з промови господині дому, втрутився у розмову, сказавши, що знає цікаву історію, яка змінить її думку про статки пана де Ресто.
Історія ця мала місце у тому часі, коли Дервіль був двадцятип’ятирічним студентом і знався з одним лихварем. «Уявіть собі жовтувато-бліде, тьмяне обличчя, з дозволу Академії, я назвав би його місячним ликом, бо воно скидалося на позолочене срібло, з якого зійшла позолота. Волосся в мого лихваря було зовсім гладеньке, завжди старанно зачесане, з сивиною, попелясто-сіре. Риси його обличчя, непорушні, холодні, як у Талейрана, були мов вилиті з бронзи. Його маленькі очі, жовті, як у тхора, були майже зовсім без вій і боялися світла; тому він захищав їх козирком старого картуза. Кінчик гострого носа був так поритий віспою, що скидався на буравчик. Губи у нього були тонкі, як у алхіміків та старезних дідів на картинах Рембрандта або Метою. Говорив цей чоловік тихо, лагідно і ніколи не гарячкував.» Людина ця була нетовариською. Він жив розмірено і спокійно, ніби зберігаючи життєву енергію. Навіть у найщасливіші моменти життя його манери були стриманими. Жив він у похмурому будинку на вулиці де Гре. Був він багатим чи бідним — не зрозуміло. Можливо, він зберігав гроші у банках, але сам оповідач ні одного разу не бачив грошей у того в руках. Єдиною людиною, з ким цей лихвар підтримував стосунки, був Дервіль. Він приходив до молодого адвоката у гості і часто дозволяв здійснювати візити до своєї оселі, коли був у доброму гуморі.