В рассказе Б. Л. Васильева "Экспонат №" фигурирует война, которая стала главной темой в творчестве писателя. Произведение несёт в себе глубокий смысл, я считаю, что его следует прочитать.
Ключевым моментом рассказа является его конец, он воспринимается тяжело и с огромной обидой за Анну Федотовну. Я до последнего момента надеялась, что дети всё-таки не решатся на подлость по отношению к несчастной старушке. Я думаю, что инициатором такого поступка (кража писем, которые Анна Федотовна получала от сына) была именно «большая девочка», которая позволяла себе разговаривать с Анной Федотовной в грубом тоне.
Мне кажется, что эта девочка слишком рано «повзрослела». Потому что ребёнок не может быть настолько циничным и посметь забрать у Анны Федотовны единственную память о сыне.
Я считаю, что письма, которые женщина бережно и трепетно хранила, просила свою внучку перечитывать ей только копии, были частью её души. Потому что они были памятью о её сыне, а для любой матери ребёнок и семья – это самое ценное в жизни. Очень тяжело было читать предложения №51-53, в которых описаны чувства Анны Федотовны. Ей казалось, что «ослепла и оглохла не только она сама, но и её душа».
Мне жаль её. И было жаль с самого начала рассказа. Она потеряла сына, потеряла зрение, потеряла письма, вместе с которыми потерялась и часть души женщины.
Я считаю, что дети поступили отвратительно. Никакой музей не стоит страданий женщины, а тем более матери, потерявшей своего ребёнка.
павла, якого всі прозвали павлентієм, прийняли до училища разом з друзями — василем силкою, василем оборою та василем кібкалом. павло був сирота. мати його померла, а коли хлопцеві було дев'ять років, батько одружився з тіткою ялосоветою. через місяць батько пішов на війну і не повернувся. так і живуть вони з тіткою вже шість років в половині хати, бо більшу половину одірвало бомбою. тітка ялосовета сама павла до училища і так розхвалила його перед директором: «він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. він підросте. і вчиться », що директор прийняв його під свою відповідальність, бо, як виявилося, хлопцеві не вистачало одного місяця для вступу до училища. попав павло в п'яту групу, більшість якої складали дітбудинківці. а всього в училищі було десять груп: і «механіки», і «столяри». у всіх уже були свої майстри, а п'ятій ще не призначили. і от одного ранку разом з директором прийшов якийсь дідусик. «він буву ремісницькій формі, новій— новісінькій і настовбурченій ще гірше, ніжу мене; передня пола гімнастерки сягала йому нижче колін, і, йдучи, він підбивав її ними, як фартушину». директор познайомив майстра з групою і, гарно про нього відізвавшись, наказав слухатись і поважати федора демидовича снопа, так звали майстра. слова директора запали хлопцям вдушу: «майстер — ваш учитель і батько, всі ви перед ним рівні, як рівні перед батьком, хоч більшість із вас,— директор опустив очі і притишив голос,— можливо, й не пам'ятає своїх батькі» потім хлопців повели до майстерні. там не було нічого
«Любов до життя» - це пригодницький роман (оповідання). ... Події оповідання відбуваються в Африці (на Півночі).