В рассказе важен и образ Кости. Это человек чуткий, наблюдательный, не менее внимательный к мелочам, чем его учитель. Возможно, он был менее талантлив, но его старательность и прилежание очень ему. Вскоре после отставки Мальцева он и сам успешно сдает экзамены на машиниста. Да, действительно, Костя не настолько наделен даром чувствовать механизм, но он более внимателен к окружающим его людям. Это можно считать его талантом. Он смог разглядеть почти мимоходом тайную грусть во взгляде своего учителя, но он не остановился на этом, он искал «правду», разгадку этой тоски. И он найдет ее, но только немного позже. Это человек, который не глух к чужому горю. Именно он возвращает к жизни потерявшего себя Мальцева, ослепшего и никому не нужного. Каждый раз, собираясь в путь, он видел на скамейке своего учителя, опирающегося на трость. На все слова утешения Мальцев отвечал неизменным «Прочь!». Даже в своем горе, в своей бес он боится подпустить к себе живого человека, чувствующую душу. Он до сих пор не верит, что есть на свете тот, кто смог бы понять его. А в его душе царила невыразимая тоска. Он пытался хоть как-то вновь уцепиться за тот бешеный ход жизни, вернуть хотя бы часть своего Бесцельно приходил он в депо и жадно ловил звуки железной дороги, он поворачивал голову туда, откуда слышал мощное движение паровоза.
3 года назад
Объяснение:
Таки встав? — здивувалася і високо, — ялиночкою підняла брови (вона і в дорозі піднімала їх так, коли дивувалася). — Ну й меткий! У вас там на шахтах що — всі такі? І в дворі він уже, бачу, хазяйнував. Хіба ж можна отакому хворому — і за роботу? Тобі ще лежати та лежати.” “Тітка Марина поставила глек з молоком на лаву і подивилася на Климка спершу злякано, потім обличчя їй жалібно скривилося, очі набралися слізьми. — А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? — спитала вона невпевнено. — Назовсім. До кого ж тобі туди йти? Це я ще дорогою подумала, та зразу не сказала: бачу ж — хворе хлопченя… А вчителька з дитинкою якось переб’ється, серед людей же… Я тебе вдягла б як слід і взула, їсти в мене, хвалити бога, є що — німці до нас тільки .вряди-годи заскакують, то ще й не обібрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловік мій, з війни — хай там його, козака, смерть обминає — жити мемо втрьох, будеш нам за рідного сина… В школу тебе оддамо… Га? — В очах у неї світилася надія і ще щось таке ласкаве, чого Климко не міг збагнути. Йому тільки дуже шкода стало тітки, і він сказав: — Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане в нас голоду, так і прийду або приїду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть…” “Тітка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцілувала Климка, зросивши слізьми йому щоки, і зашепотіла гаряче: — Прощай, синочку… Так хотілося мені тебе зостави ти в себе, такий ти мені любий став, як ішли тоді з города, як хворів, — серця б тобі увірвала… Приїжджай… Пішки не йди — далеко… А приїжджай… — Я не забуду вас, тьотю Марино, — надломленим голосом сказав Климко. — Я вам… я приїду… Чесне слово! — Паровоз тоненько свиснув. Тітка ще раз
Объяснение:
Визнач з цитат)