П'єса Бернарда Шоу "Пігмаліон" була написана у 1913 році, невдовзі перед початком першої світової війни, за мотивами міфа про скульптора Пігмаліона, який, створивши статую прекрасної Галатеї, закохався в неї до нестями й силою свого кохання за до богині Афродіти зумів вдихнути в неї життя. Закінчується цей давньогрецький міф щасливим союзом Пігмаліона та Галатеї.
У версії, яка запропонована драматургом, у ролі Галатеї з'являється лондонська квіткарка Еліза Дулітл, а Пігмаліон, що оживив її, — професор фонетики Хіггінс. Бернард Шоу яскраво демонструє свою віру в безмежні можливості людини: звичайній бідній замазурі Елізі з надзвичайною легкістю дається не тільки оволодіння англійською літературною мовою, перед нею відкриваються справжні багатства духовної культури, які застигли в музиці, книгах, й вона жадібно вивчає їх. Елізу не просто приймають за справжню леді на великосвітському прийомі — розумна, талановита, вона стає по-справжньому гармонійною особистістю, яку, навіть самі того не бажаючи, створили професор Хіггінс та полковник Пікерінг. Еліза закохується у професора Хіггінса, але той не відповідає їй взаємністю, проте й відпустити Елізу зі свого дому не хоче, погрожуючи, що, мовляв, Еліза знову потрапить на саме "дно" Лондона.
Дійсно, вирісши в одному із найбідніших лондонських кварталів, Еліза була звичайною, простою дівчиною, яка вважала за щастя, коли їй вдавалося продати кошик фіалок. Вирісши без матері, не відчуваючи батьківського піклування й сердечної теплоти з боку п'яниці-батька, який був сміттярем, Еліза все ж не втратила людяності, доброти, почуття власної гідності. Вона не тільки багато чому навчилася у професора Хіггінса, а й ретельно працювала над самовдосконаленням. Це дівчина зі стійким характером. Коли закінчується холодний експеримент професора Хіггінса, Еліза стає перед вибором: залишитися на "пташиних правах" у професора Хіггінса, ризикуючи кожної миті бути викинутою на вулицю (характер у професора досить жорстокий і непостійний), чи піти з дому? І вона обирає друге. Високе почуття людської гідності не дозволяє їй жити в цьому будинку на правах якоїсь приживалки. Навчившись прекрасної літературної мови й вишуканих світських манер, Еліза зовсім не змінилася внутрішньо: залишилася такою ж трудівницею, чесною, справедливою людиною, якій притаманне почуття гордості, власної гідності. І хоч вона отримала душевну травму (Хіггінс не поділяє її почуття), я думаю, що Еліза зуміє вистояти, не зігнутися від життєвих бур. А знання, здобуті цю, наполегливість і рішучість до їй у житті. Можливо, вона стане продавщицею у квітковому магазині, як мріяла раніше. А може, гувернанткою чи навіть асистенткою у професора Непіна. Її прекрасні здібності і старання, звичайно, до їй у цьому. І цілком імовірно, навчаючись далі, вона стане видатним лінгвістом, навіть перевершить свого вчителя Хіггінса. У неї для цього є всі можливості й бажання. А хотіти — значить могти.
. С. Пушкин. "Дубровский". Том I. Глава I.
"Хозяин и гости пошли на псарный двор, где более пятисот гончих и борзых жили в довольстве и тепле, прославляя щедрость Кирила Петровича на своем собачьем языке. Тут же находился и лазарет для больных собак, под присмотром штаб-лекаря Тимошки, и отделение, где благородные суки ощенялись и кормили своих щенят. Кирила Петрович гордился сим прекрасным заведением и никогда не упускал случая похвастаться оным перед своими гостями, из коих каждый осмотривал его по крайней мере уже в двадцатый раз. Он расхаживал по псарне, окруженный своими гостями и сопровождаемый Тимошкой и главными псарями; останавливался пред некоторыми конурами, то расспрашивая о здоровии больных, то делая замечания более или менее строгие и справедливые, то подзывая к себе знакомых собак и ласково с ними разговаривая. Гости почитали обязанностию восхищаться псарнею Кирила Петровича. Один Дубровский молчал и хмурился. Он был горячий охотник. Его состояние позволяло ему держать только двух гончих и одну свору борзых; он не мог удержаться от некоторой зависти при виде сего великолепного заведения. «Что же ты хмуришься, брат, — спросил его Кирила Петрович, — или псарня моя тебе не нравится?» — «Нет, — отвечал он сурово, — псарня чудная, вряд людям вашим житье такое ж, как вашим собакам». Один из псарей обиделся. «Мы на свое житье, — сказал он, — благодаря бога и барина не жалуемся, а что правда, то правда, иному и дворянину не худо бы променять усадьбу на любую здешнюю конурку. Ему было б и сытнее и теплее». Кирила Петрович громко засмеялся при дерзком замечании своего холопа, а гости вослед за ним захохотали, хотя и чувствовали, что шутка псаря могла отнестися и к ним. Дубровский побледнел и не сказал ни слова. В сие время поднесли в лукошке Кирилу Петровичу новорожденных щенят; он занялся ими, выбрал себе двух, прочих велел утопить. Между тем Андрей Гаврилович скрылся, и никто того не заметил".
Ребёнок родился в богатой семье
2. Мальчик действительно слеп ,и притом безнадёжен
3. Он как будто вглядывался кончиками своих пальцев
4. Самый опасный забияка
5. Не стал бы говорить жестокие слова
6. Странное сходство судьбы
7. Глубокий обморок
8. Обилие впечатлений