САПФО (VII-VI cm. до н. е.) Сапфо стала легендою ще за життя. Солон казав, що не хотів би вмерти, не вивчивши її віршів напам'ять. Профіль Сапфо чеканили на монетах, а Платон називав її «десятою музою». Вона досягла неймовірної для тієї доби майстерності у відтворенні найтонших душевних порухів людини. Що відомо про цю геніальну поетесу, з дев'яти книг якої до нас дійшли лише фрагменти (це одна з найбільших утрат світової літератури)? Сапфо має дві біографії — історичну й міфологічну. За першою, вона — аристократка, яка рано осиротіла й покинула рідний острів Лесбос, рятуючись від повстання. Сапфо почала віршувати в юності й відразу зажила поетичної слави. Вона була невисока на зріст, смаглява, мала виразні очі й довге волосся. Нібито її покохав і присвятив їй вірші відомий поет Алкей, але горда дівчина не відповіла йому взаємністю. Однак на згадку про це залишилися безсмертні літературні шедеври. Згодом поетеса повернулася на Лесбос, вийшла заміж і народила доньку, якій присвятила окрему книгу віршів... Міфологічна ж біографія Сапфо починається з її імені та місця народження. На еолійському діалекті, яким писала свої твори поетеса, її ім'я звучить як Псапфа й означає «світла, осяйна». Вона й справді стала яскравою зіркою на поетичному небосхилі не лише Еллади, а й усього світу. Та й народилася Сапфо на острові, якому самі боги призначили посісти особливе місце в еллінській поезії, бо, як мовилося, саме до нього морські хвилі принесли ліру загиблого співця Ор-фея. Тож не дивно, що на цьому острові народилася поетеса, рівна талантом божественному Орфеєві.
• • • Жереб мені Випав такий: Серцем палким Любити Ласку весни, Розкіш, красу, Сонця ясне Проміння.Переклад А. Содомори • • • До богів подібний, мені здасться, Той, хто біля тебе, щасливий, сівши, Голосу твого ніжного бриніння Слухає й ловить Твій принадний усміх; від нього в мене Серце перестало б у грудях битись; Тільки я побачу тебе — і слова Мовить не можу. І язик німіє одразу, й прудко Пробігає пломінь тонкий по тілу, В вухах чути шум, дивлячись, нічого Очі не бачать. Блідну і тремчу, обливаюсь потом, Мов трава пожовкла, безсило никну; От іще недовго — й, здається, має Смерть надлетіти...Переклад Г. Конура
Наверно, многие люди любят время. Время учит людей всем премудростям жизни, залечивает душевные раны. «Время — движущийся образ неподвижной вечности», как ещё несколько веков назад сказал знаменитый французский поэт Жан Батист Руссо.Но есть у времени некий порок: являясь учителем многих мудрецов, оно убивает своих учеников, при этом разрушая горы и уничтожая равнины…Единственное, что не может поглотить и превратить в прах время — это книги, бесценные фолианты былой и новой культуры, хранящие в себе историю многих тысячелетий.Книги писались всегда. Исчезали в песке Небытия длинноногие годы, эпоха сменяла эпоху, литература менялась, а смысл…смысл всегда оставался тем же. Любовь, надежда политика… И в XVIII, и в XXI веках люди задумывались и по сей день думают о похожих вещах, ведь именно они и содержат в себе ЖИЗНЬ — то, что таит в себе смысл человеческого существования.Но несмотря на схожий «сюжет», знакомую всем идею, в современно мире сложно воспринимать литературу столетий. Классицизм, подчеркивающий гармонию формы и содержания, сентиментализм, в котором ныне безмолвная природа расцветает вместе с героями произведений — всё это кажется лишь сказкой, миражом, выдумкой гениального автора, вовсе не похожей на жизнь людей XXI века.Впрочем, нельзя судить литературу старого времени только с «проблемной» стороны. Возьмём, к примеру, замечательную повесть Н.М.Карамзина «Бедная Лиза». Нежная история о горячей любви, апогеем которой является смерть главной героини, затрагивает душу каждого читателя. Пробегая глазами трепетные строки, мы задумываемся не только о судьбе крестьянки Лизы, но и о многих людях, что отдали свои жизни, не пережив предательства любимых. И посудите сами — разве в наше время не было подобных трагедий? Жизнь, сменяя эпохи, почти никогда не меняет своего хода. По крайней мере, пока.Книги, написанные в XVIII веке поистине потрясающи. Настоящая дружба, благородные поступки… Букет эмоций, собранный писателем, благоухает и по сей день. Данные литературные цветы никогда не засохнут, ведь их смысл, нравоучения современному человеку уже долгие годы, и, конечно, это ещё не предел…Писателям и поэтам XXI столетия никогда не достичь той высокой планки, что когда-то создали их предшественники — гениальные люди, написавшие вечные произведения. И думаю, стоит воспринять это как данность, и поверить времени. Ведь только оно решает, какое произведение в литературе будет ЖИТЬ.
(VII-VI cm. до н. е.)
Сапфо стала легендою ще за життя. Солон казав, що не хотів би вмерти, не вивчивши її віршів напам'ять. Профіль Сапфо чеканили на монетах, а Платон називав її «десятою музою». Вона досягла неймовірної для тієї доби майстерності у відтворенні найтонших душевних порухів людини. Що відомо про цю геніальну поетесу, з дев'яти книг якої до нас дійшли лише фрагменти (це одна з найбільших утрат світової літератури)? Сапфо має дві біографії — історичну й міфологічну. За першою, вона — аристократка, яка рано осиротіла й покинула рідний острів Лесбос, рятуючись від повстання. Сапфо почала віршувати в юності й відразу зажила поетичної слави. Вона була невисока на зріст, смаглява, мала виразні очі й довге волосся. Нібито її покохав і присвятив їй вірші відомий поет Алкей, але горда дівчина не відповіла йому взаємністю. Однак на згадку про це залишилися безсмертні літературні шедеври. Згодом поетеса повернулася на Лесбос, вийшла заміж і народила доньку, якій присвятила окрему книгу віршів...
Міфологічна ж біографія Сапфо починається з її імені та місця народження. На еолійському діалекті, яким писала свої твори поетеса, її ім'я звучить як Псапфа й означає «світла, осяйна». Вона й справді стала яскравою зіркою на поетичному небосхилі не лише Еллади, а й усього світу. Та й народилася Сапфо на острові, якому самі боги призначили посісти особливе місце в еллінській поезії, бо, як мовилося, саме до нього морські хвилі принесли ліру загиблого співця Ор-фея. Тож не дивно, що на цьому острові народилася поетеса, рівна талантом божественному Орфеєві.
• • •
Жереб мені
Випав такий:
Серцем палким
Любити
Ласку весни,
Розкіш, красу,
Сонця ясне
Проміння.Переклад А. Содомори
• • •
До богів подібний, мені здасться,
Той, хто біля тебе, щасливий, сівши,
Голосу твого ніжного бриніння
Слухає й ловить
Твій принадний усміх; від нього в мене
Серце перестало б у грудях битись;
Тільки я побачу тебе — і слова
Мовить не можу.
І язик німіє одразу, й прудко
Пробігає пломінь тонкий по тілу,
В вухах чути шум, дивлячись, нічого
Очі не бачать.
Блідну і тремчу, обливаюсь потом,
Мов трава пожовкла, безсило никну;
От іще недовго — й, здається, має
Смерть надлетіти...Переклад Г. Конура