Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Як зазначив Стефан Малларме, все єство поетів заполонила думка про Книгу, де було б “орфічне потрактування Землі, справжнє призначення поета і найвища мета літературного дійства – бути знаряддям Духу”. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу.
З глибокої давнини людині притаманне символічне розуміння світу. Одна концепція символу склалася лише в епоху романтизму – у творах І.Канта, Ф.Крейцера, Й.-В.Гете, Ф.Шиллінга. Німецькі романтики зробили вагомий внесок у розвиток теорії, показавши багатозначність символу, його здатність втілювати “ загальну Ідею”.
Відлуння німецької романтичної філософії символу досягло і Франції.
Французька романтична лірика середини ХІХ ст. підготувала перехід до якісно нового етапу літератури – символізму, який став результатом поступового розвитку мистецтва.
Як літературна течія символізм сформувався у французькій поезії 70-80 років ХІХ ст. і розвивався до початку ХХ ст. Історію французького символізму поділяють на три етапи. Перший – 70-ті –друга половина 80-х років ХІХ ст. – період становлення напряму. У цей час С.Малларме організував літературний салон для молодих поетів, які шукали у віршах засоби розкриття “цілісних емоцій” та навіювання настроїв. У 1886 році була опублікована стаття Ж.Мореаса “Літературний маніфест. Символізм”, яка містила програму нової течії в ліриці. Поетичні відкриття збагачували твори П.Верлена, С.Малларме, А.Рембо та інших ліриків Франції.
Символізм активно розвивався протягом другого етапу у 80-90-ті роки. Період підйому засвідчили твори Ф.Вьєле-Гріффене, А. де Реньє, Е.Рейно, Е.Верхарна, Ш.Моріса, С.Малларме, Г.Кана, М.Метерлінка.
У третій період відбувається спад символізму, символістський рух у Франції поступово згасає. Хоча у цей час багато письменників ще активно працювали, але етстетика символістів уже не задовольняла письменників, які шукали нових форм. Французький символізм був значною яскравою і цікавою епохою в поезії з неповторними художніми відкриттями і лутературними знахідками.
Французькі символісти проголосили існування кількох світів: реального ( об’єктивного), духовного ( суб’єктивного) та ідеального ( світу вічних ідей). На їхню думку, матеріальна природа – лише оболонка для духовної субстанції, яку має звільнити поет, щоб спрямувати її на пошук вічної Ідеї, Краси та Гармонії.
Одним з найважливіших принципів символістської поезії є сугестія (лат. suggestio – натяк, навіювання). Французькі символісти започаткували створення таких образів і символів, які навіювали певні настрої, асоціації та аналогії читачам. Поети не виказували своєї думки безпосередньо, нічого не з’ясовували до кінця, не робили висновків і тим більше не повчали. Вони давали змогу читачам самим “домислити і завершити написане”.
Любовь Данияра и Джамили была запретной. Джамиля шла против законов аила, она долго терзалась перед принятием главного решения в своей жизни. Не все решения поддаются логике. Сложно рассуждать здраво, когда чувства затмевают сознание. Герои произведения Ч.Айтматова «Джамиля» – молодые, чувственные натуры, которые успели настрадаться, которые увидели друг в друге родственные души.
Признание Джамили звучит как исповедь, после него судьба обоих героев кординально изменилась, их жизнь стала бесцельной друг без друга:
«Неужели ты думал, что я променяю тебя на него? - горячо шептала Джамиля. - Да нет же, нет! Он никогда не любил меня. Даже поклон и то в самом конце письма приписывал. Не нужен мне он со своей запоздалой любовью, пусть говорят что угодно!
Чехов не раз высмеивал подлое пресмыкательство перед высшими чинами. В рассказе «Хамелеон» (1884) выразителем этого общественного порока является блюститель порядка. Ситуация, в которой он оказался, анекдотична. В ходе «расследования» полицейский несколько раз меняет позицию правосудия. Причина такого непостоянства — страх прогневить большого человека.
Рассказ исполнен иронии, насыщен гротеском, образы выразительны.
Главные герои рассказа Чехова «Хамелеон»
Очумелов. Фамилия персонажа говорящая, и как нельзя лучше подходит к образу. Это служака в чине полицейского надзирателя. Его характерные черты — беспринципность, ограниченность и трусость. Служебное положение он использует в личных целях: не упустит случая конфисковать что-нибудь на базаре.
Герой чин ставит выше закона. Решения надзирателя относительно собаки, укусившей Хрюкина, меняются от страха провиниться перед генералом или его братом. В процессе выяснения, чья собака, его бросает то в жар, то холод.
Речь персонажа пересыпана вульгаризмами, просторечиями, канцелярскими штампами, порой бессвязна. Узнав, что борзой щенок принадлежит брату генерала, от приказной интонации в распоряжении «истребить» надзиратель переходит к умильному сюсюканью: «Ишь ты, господи… Соскучились по братце… Так это ихняя собачка? Очень рад…».
Елдырин. «Рыжий городовой» — так представлен он в начале рассказа. Он подчиняется полицейскому надзирателю. Ему приходится прислуживать: носить за Очумеловым конфискованный крыжовник, снимать и накидывать шинель по начальника.
Персонаж в рассказе немногословен. Он изредка вставляет замечания по делу. Это маленький человек, зависимый, исполнительный. Можно предположить, что в несении службы Елдырин невольно уподобляется полицейскому надзирателю.
Хрюкин. Скандалист, лгун, любитель выпить, поживиться за чужой счёт, хотя и мастер в ювелирном деле. К перечню недостатков можно добавить, что этот тип — пакостник, потому что исподтишка сунул бедному щенку в морду горящую цигарку. Ни в каком столетии хорошие люди так не делают. А потом выставил свой справедливо укушенный палец, требуя компенсации. Фамилия персонажа говорит о его нравственных принципах. Он и в толпе назван вздорным человеком. Люди не уважают Хрюкина.
Борзой щенок — бессловесный «виновник скандала». Он сидел перепуганный, дрожа всем телом, с выражением тоски и ужаса в глазах. Ни в чём не повинный, ни слова не мог он сказать в свою защиту. Жертва человеческой глупости и жестокости. Очумелов называет собаку то «бродячим скотом», то «подлостью», то «нежной тварью», в зависимости от прояснения её статуса. Счастье щенка, что разобрались, кому он принадлежит, иначе бы истребили. Второстепенные герои рассказа Чехова «Хамелеон»
Прохор — генеральский повар, человек простой. Он вовремя проходил по базарной площади. В решающий момент, когда над щенком нависла угроза истребления, Прохор освидетельствовал принадлежность собаки брату генерала.
Автор не наделяет героев рассказа личностными чертами и не описывает внешность, только о городовом сказано, что он рыжий. Такой подход подчёркивает обобщённый характер образов. «Хамелеонство» свойственно многим. Проблема не теряет актуальности доныне: меняются времена, но не люди.