У своїй повісті «Тарас Бульба» М. В. Гоголь зумів правдиво, виразно і яскраво описати Запорозьку Січ. Прекрасна картина відкрилася перед очами головних героїв твору Тараса Бульби і його синів Остапа та Андрія, коли вони під’їжджали до славетного осередку українського козацтва. Музика, життєрадісний і веселий сміх запорожців, дужі козацькі голоси, дзвін ковальських молотів — такими звуками зустріла їх Січ. Вразила героїв повісті і дивовижна постать козака, який розкинувся на дорозі, як лев. Його гордо закинутий чуб сягав на піваршина від землі! Не менше враження на Андрія й Остапа справили закони, за якими жили діти вольниці у Запорозькій Січі.
Закони, здавалося б, занадто суворі і навіть жорстокі, але насправді вони були справедливими. Козацький полковник і курінний отаман Тарас Бульба, який усе своє життя присвятив захисту рідної землі, вважав, що «немає уз святіших від товариства». Так само вважав і кожний звичайний козак. Кукубенко, смертельно поранений під Дубно, дякує Богові, що йому вдалося помирати на очах у своїх товаришів. А останні слова Тараса Бульби були призначені його друзям, які плили річкою на човнах: «До берега! До берега, хлопці! Спускайтесь підгірською стежкою, що ліворуч!.. Прощавайте, товариші!». Останнє слово, остання порада, останній подих — усе їм, братам за духом і ділом.
Отаман Тарас Бульба присвятив усе своє життя служінню козацькій справі, козацькому товариству. За це він пожертвував життям двох синів, а згодом і власним. Наприкінці оповіді його теж захопили вороги: «Йому прикрутили руки, ув’язали мотузками і ланцюгами, прив’язали його до величезної колоди, праву руку, для більшої безпеки, прибили цвяхом і поставили цю колоду рубом в розколину стіни, так що він стояв вище за всіх і його було видно всім військам, як переможний трофей удачі». Навіть у свій передсмертний час отаман намагався до своїм товаришам і не думав про себе.
Мене вразила мужність українських козаків — наших предків, зображена в повісті «Тарас Бульба». Ця героїчна оповідь змусила мене замислитися над вічними людськими цінностями, до зрозуміти, що головне у житті справжньої людини — жити заради щастя інших, заради кращого майбутнього своїх співвітчизників і своєї рідної землі.
Рикки Тикки Тави – это мангуст, который попал к людям и начал с ними жить. Он стал для них не только домашним питомцем, но и настоящим другом. Познакомившись со всеми обитателями новой для него территории, он узнал, что по соседству с людьми живет семья змей. Нагайна и Наг были не просто злыми и коварными, они хотели убить друзей Рикки. Поэтому защищая своих близких, неустрашимый юный мангуст вступил со злодеями в настоящую схватку. Одержав победу над Нагом, Рикки понимал, что его жена Нагайна начнет мстить, в связи с этим смелый зверек, рискуя собственной жизнью, решает покончить и с ней.
Главная мысль сказки Рикки Тикки Тави: Эта сказка воспитывает в людях изобретательность, отвагу и смелость. Несмотря на размер и возраст, обладая благородством и храбростью, можно преодолеть любые трудности. Настоящий друг не своей жизни, пытаясь уберечь и защитить своих близких.
Краткое содержание сказки: Пережив наводнение Рикки попадает в руки к людям, которые обогрели и приютили зверька. В силу своего любопытного характера он изучает все вокруг себя и знакомится с животными, живущими в саду радом с домом людей. Мальчик очень полюбил зверька и даже разрешал ему спать на подушке - это стало началом большой дружбы. В саду жило семейство змей Наг и Нагайна. Ранним утром, пока все еще спали Наг без сожаления съел птенца, выпавшего нечаянно с гнезда. Услышав, как плачут птицы Рикки пошел на разведку и те ему рассказали, что произошло, и кто это сделал. Но мангуст не знал кто такой Наг, и начал расспрашивать всех, и тут появился большой змей. Рикки изловчаясь укусил его и Наг пообещал отомстить. Ночью Рикки услышал двух змей, как они договариваются о том, чтобы избавиться от людей, которые могут навредить еще не вылупившемуся их потомству. Наг тайком прокрался в дом, но мангуст храбро набросился на него и в схватке одолел негодяя. На следующий день все в саду уже знали, что смелый мангуст убил злого Нага и восхваляли его отважность. Но он понимал, что Нагайна захочет возмездия и решил найти их яйца. Он попросил птицу отвлечь змею, притворившись, что она сломала крыло. Так они и сделали. Когда кобра бросилась за птицей, Рикки изловчившись разрыл змеиное гнездо возле мусорной кучи и разгрыз все яйца, кроме одного. А тем временем Нагайна пробралась в дом к людям и собиралась уже напасть, но на пороге появился Рикки с яйцом во рту. И началось жестокое сражение. Мангуст и змея кружились и извивались, словно в танце смерти. Схватив яйцо, гадюка устремилась к своей норе, но храбрый зверек бросился за ней вдогонку и угодил прямо в нору. Позднее он появился из нее весь обессиленный и измученный, но глаза его блестели победными искрами. Нагайна была мертва.
ГЕРАСИМ — центральный персонаж повести И.С.Тургенева «Муму» (1852), немой дворник самодурки-барыни, человек строгого и серьезного нрава, настоящий русский богатырь, огромного роста и необыкновенной физической силы. Судьба Г. не выдумана — основой сюжетной линии повести стала история дворника Андрея Немого, принадлежавшего матери Тургенева Варваре Петровне. Г., жившего в деревне, по капризу барыни привозят в город, где он попадает в атмосферу подхалимства и завистничества, которая царит среди крепостных в доме помещицы. На этом фоне разворачивается трогательная история его любви к прачке Татьяне: «Куда, бывало, она ни пойдет, он уж тут как тут, идет ей навстречу, улыбается, мычит, махает руками…» Но барыня из своих соображений отдает Татьяну за пьяницу башмачника Капитона, с чем Г. приходится смириться. Поэтому объяснима привязанность героя к им щенку: Муму оказалась единственным существом, которое на его ласку отвечало взаимностью. Давно спорят, почему Г. выполняет приказ барыни утопить Муму, а затем без разрешения уходит в деревню. В этом поступке усматривали ярко выраженный протест против крепостного права. Но тогда непонятны причины его неожиданной жестокости по отношению к любимому существу. Одна из вероятных разгадок — в трактовке, принадлежащей И.С.Аксакову, который считал Г. символом русского народа, его страшной силы и непостижимой кротости.
Объяснение:
МОЖНО ЛУЧШИЙ ОТВЕТ??
У своїй повісті «Тарас Бульба» М. В. Гоголь зумів правдиво, виразно і яскраво описати Запорозьку Січ. Прекрасна картина відкрилася перед очами головних героїв твору Тараса Бульби і його синів Остапа та Андрія, коли вони під’їжджали до славетного осередку українського козацтва. Музика, життєрадісний і веселий сміх запорожців, дужі козацькі голоси, дзвін ковальських молотів — такими звуками зустріла їх Січ. Вразила героїв повісті і дивовижна постать козака, який розкинувся на дорозі, як лев. Його гордо закинутий чуб сягав на піваршина від землі! Не менше враження на Андрія й Остапа справили закони, за якими жили діти вольниці у Запорозькій Січі.
Закони, здавалося б, занадто суворі і навіть жорстокі, але насправді вони були справедливими. Козацький полковник і курінний отаман Тарас Бульба, який усе своє життя присвятив захисту рідної землі, вважав, що «немає уз святіших від товариства». Так само вважав і кожний звичайний козак. Кукубенко, смертельно поранений під Дубно, дякує Богові, що йому вдалося помирати на очах у своїх товаришів. А останні слова Тараса Бульби були призначені його друзям, які плили річкою на човнах: «До берега! До берега, хлопці! Спускайтесь підгірською стежкою, що ліворуч!.. Прощавайте, товариші!». Останнє слово, остання порада, останній подих — усе їм, братам за духом і ділом.
Отаман Тарас Бульба присвятив усе своє життя служінню козацькій справі, козацькому товариству. За це він пожертвував життям двох синів, а згодом і власним. Наприкінці оповіді його теж захопили вороги: «Йому прикрутили руки, ув’язали мотузками і ланцюгами, прив’язали його до величезної колоди, праву руку, для більшої безпеки, прибили цвяхом і поставили цю колоду рубом в розколину стіни, так що він стояв вище за всіх і його було видно всім військам, як переможний трофей удачі». Навіть у свій передсмертний час отаман намагався до своїм товаришам і не думав про себе.
Мене вразила мужність українських козаків — наших предків, зображена в повісті «Тарас Бульба». Ця героїчна оповідь змусила мене замислитися над вічними людськими цінностями, до зрозуміти, що головне у житті справжньої людини — жити заради щастя інших, заради кращого майбутнього своїх співвітчизників і своєї рідної землі.