Сью – подруга Джонсі, разом вони знімають кватриру. Сью також художниця, разом з подругою вона ділить свої незгоди та радощі. Їх дружба більша, ніж просте товаришування, бо кожна здатна на самопожертву заради іншої. Життя не занадто добре до дівчат, вони змушені брати замовлення на малюнки заради грошей, які потрібно сплачувати за помешкання, їжу та інші людські потреби. Проте їх мізерних заробітків ледве вистачає на те, щоб сплачувати рахунки. Тому тяжка хвороба Джонсі є для дівчат нелегким випробуванням, адже грошей на ліки немає, і немає можливості їх заробити. Джонсі вимушена залишитися без медичної до , віч-на-віч із хворобою, користуючись лише дружньою підтримкою своєї подруги Сью та старого художника Бермана.
Джосі:
А тепер подивись у вікно, люба, на останній листок плюща. Тебе не дивувало, що він ні разу не затремтів і не колихнувся від вітру? Ах, сонечко, це і є шедевр Бермана, він намалював його тієї ночі, коли впав останній листок».
«Тоді скажи мені, коли закінчиш,- заплющуючи очі, попросила Джонсі, бліда й непорушна, мов повалена статуя,- бо я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Мені хочеться розслабитись, ні за що не триматися й полетіти — дедалі нижче й нижче — як один з отих нещасних, виснажених листків».
“— Я була поганим дівчиськом, — сказала Джонсі. — Щось примусило цей останній листок залишитись там, де він є, щоб показати, яка я була противна. Це гріх — хотіти вмерти.”
Душі, яка лаштується вирушити в далеку таємничу подорож, усе на світі стає чуже. Невідчепна думка про смерть опановувала Джонсі дедалі дужче в міру того, як одна по одній слабшали ниточки, що зв’язували її з подругою і всім земним»
Останній листок" — зворушлива історія самовідданої дружби і самопожертви
(за однойменною новелою О'генрі)
Видатний американський письменник О'генрі писав свої новели з життя звичайних мешканців Америки свого часу. Тому його твори мали такий великий успіх серед читачів. Вони були близькі кожному, бо кожен міг побачити в персонажах новел своє особисте оточення, або навіть уявити себе одним з головних героїв. Але, на відміну від реальних життєвих подій, новели О'генрі часто мають щасливу кінцівку.
Однією з найкращих новел письменника є "Останній листок". Почуття безкорисної дружби та самовідданості між молодими дівчатами та старим художником захоплюють своєю щирістю та чистотою.
Сью та Джонсі — дві подруги, яких поєднує життя. Вони, як сестри, поділяють разом і домівку, і їжу, свої незгоди та радощі. їх дружба більша, ніж просте товаришування, бо кожна здатна на самопожертву заради іншої. Життя не занадто добре до дівчат, вони змушені брати замовлення на малюнки заради грошей, які потрібно сплачувати за помешкання, їжу та інші людські потреби. Проте їх мізерних заробітків ледве вистачає на те, щоб сплачувати рахунки. Тому тяжка хвороба Джонсі є для дівчат нелегким випробуванням, адже грошей на ліки немає, і немає можливості їх заробити. Джонсі вимушена залишитися без медичної до , віч-на-віч із хворобою, користуючись лише дружньою підтримкою своєї подруги Сью та старого художника Бермана.
Старого Бермана пов'язує з дівчатами почуття щирого бажання до . Його опікування молодими художницями виникло із потреб його душі і як досвідченого художника, і як людини, яка почуває себе самотньо і під кінець життя поспішає витратити свої батьківські почуття. Він намагається полегшити дівчатам умови існування і хвилюється за них більше, ніж за себе.
Так же, как те господа адвокаты и
фабриканты носили под своими сорочками и фраками якобы скрытого в их груди
волка, так же и этот волк якобы скрыто носил в своей крепкой, покрытой
шерстью груди упрятанного в ней человека, разнородные чувства, мелодии
Моцарта и тому подобное. Стараясь учитывать необычные обстоятельства
ангажемента и идти навстречу ожиданиям публики, смышленый предприниматель
(который давно знал, что даже самые дикие звери не бывают такими капризными,
опасными и непредсказуемыми, как публика) придал клетке несколько диковинный
вид, развесив в ней несколько эмблем с изображением человековолка. Это была
такая же клетка, как и все остальные, с железной решеткой и ворохом соломы
на полу, но на одной из ее стен висело великолепное зеркало в стиле ампир, а
посередине клетки было поставлено маленькое пианино с открытой клавиатурой,
и наверху, на его слегка пошатывающемся корпусе, стоял гипсовый бюст короля
поэтов Гете.
В самом звере, который пробудил в людях столько любопытства, совсем не
было заметно чего-либо привлекательного. Он выглядел именно так, как и
должен выглядеть обычный степной волк, lupus campestris. Чаще всего он
неподвижно лежал в углу, подальше от зрителей, покусывал свои передние лапы
и глядел перед собой пристальным взглядом, как будто перед ним вместо
прутьев решетки была одна лишь необъятная степь. Иногда он вставал и
несколько раз прохаживался туда-сюда по клетке, тогда на неровном полу
покачивалось пианино и наверху вместе с ним встревоженно покачивался
гипсовый король поэтов. До посетителей зверю было мало дела и, надо сказать,
что на большинство из них его внешний вид действовал скорее разочаровывающим
образом. Однако и относительно того, как он выглядел, имелись разные
суждения. Многие говорили, что это четвероногое создание всего лишь самая
обычная, не имеющая никакого выражения зверюга, тупоумный заурядный волк и
все тут, и что "степной волк" это вообще не зоологическое понятие...