Автор – Козляковская Людмила Васильевна, учитель русского языка и литературы МОУ СОШ № 54 г.Брянска, заслуженный учитель РФ Урок – размышление
Ю. Бондарев. Рассказ «Простите нас!» Безнравственность забвения человека человеком. Тема благодарности воспитавшим нас людям, памяти о них Оборудование урока 1. Выставка книг Ю. Бондарева. 2. Плакат на выставке: «Художественная литература не может материально изменить мир, но она может изменить отношение людей к собственной жизни и жизни общества.» (Ю. Бондарев.) 3. Эпиграф (запись закрыта). Сколько в человеке ПАМЯТИ, столько в нем и ЧЕЛОВЕКА. В. Распутин, писатель Таблица (заполняется по ходу урока).
5 . Схема (заполняется по ходу урока).
Фонограмма звука идущего поезда. Иллюстрации (рисунки учащихся). Ход урока Вступительное слово о жизни и творчестве Ю. Бондарева (кратко). Подготовка к восприятию. Почти во всех произведениях Бондарева отразились впечатления детства, так глубоко запавшие в душу. Память постепенно возвращала его в «наивную пору счастливых удивлений, смутного восторга и первой любви», к тем переживаниям, каких он «позднее, уже зрелым человеком, никогда не испытывал так чисто и пронзительно» (музыкальное сопровождение). Память... В ней могут оказаться стертыми имена, события, встречи с людьми. Но наступают моменты, когда вдруг голос памяти властно позовет человека, захлестнет, как волна, поднимет уснувшие чувства. И тогда уже никуда не убежать, никуда не деться от этого голоса потревоженной памяти. Так случилось и с героем рассказа Ю. Бондарева - Павлом Георгиевичем
ЯКЩО ТИ З МІСТА: ————————————————————— Я живу на вулиці … . Вона знаходиться у великому місті. Обабіч вулиці піднімаються увись багатоповерхові будинки. Зовсім поруч знаходиться дитячий майданчик. Є ще майданчик з тренажерами. Ми з радістю проводимо там свій вільний час. Біля будинків ростуть дерева, тому в теплу пору вулиця особливо зелена і затишна. А ще на ній є моя рідна школа, нею я крокую на уроки. Мені подобається моя вулиця.
ЯКЩО ТИ З МІСТЕЧКА:
Я живу на вулиці …. Моє село невелике, тому має лише одну вулицю. На ній живуть мої родичі, сусіди. Обабіч вулиці розкинулись гарно доглянуті будинки, городи з рівними грядками, садки з багатьма фруктовими деревами. У селі живуть працьовиті люди. Середина вулиці пролягає через центр, де на постаменті велично стоїть наш Великий Кобзар. Поряд розміщені три магазини, ресторан, будинок молоді. Часто можна побачити велосипедистів, адже мешканці нашого села полюбляють цей вид транспорту. По дорозі мчать машини. Я люблю своє село, свою вулицю.
Правда це чи ні, але кажуть, що на характер людини впливає вулиця, на якій він виріс. Ті порядки, закони чи просто звичаї, які існують чи навіть в яких брав участь на вулиці, назавжди залишаються в твоєму серці і ще десь глибоко в підсвідомості. Це дуже легко і дуже складно пояснювати. Спробую пояснити, те що легше. Є вулиці авторитетні, є давні чи нові, є центральні чи периферійні. Мені здається, багато залежить навіть від того, чи ходить по вашій вулиці трамвай, тролейбус чи маршрутка. Це все впливає на нас, але в який б — то навряд слід пояснювати. А чи варто? Нехай все залишиться такою собі романтичною таємницею у наших душах. Я народився і виріс на вулиці Бойовій. Мабуть, навіть таксисти не знають, де вона розташована. Це Дзержинський район, Олексіївка. Я живу в приватному секторі. Уся наша вулиця — то суцільні маленькі одноповерхові (рідко двоповерхові) будиночки і місцями хатинки. Взагалі, уся Олексіївка така. Але ближче до вулиці. Назва її, Бойова, трактується легко. У часи другої світової війни тут відбувалися численні бойові дії. Поруч знаходилося, як кажуть старі бабусі, навіть німецьке кладовище. Одразу після війни, район почав заселятися і назви вигадувалися дуже прості: Армійська, Штурмова,. Піхотна, Артилерійська, Бойова. Моя вулиця дуже красива. Це я кажу не лише тому, що вона моя, а й тому, що це справді так. У нас кожна вулиця має свою особливість: на одній квітнуть каштани, на іншій — яблуні. А, на нашій — абрикоси. Якби вулиці називали пізніше, то назви Абрикосова їй би не уникнути. Впродовж усієї вулиці ростуть абрикоси. Ледь не біля кожного двору. І коли на початку літа дерева цвітуть білими пелюстками, все навколо здається білим, наче це рай. Також наша вулиця має сквер — і там цих дерев безліч: абрикоси, вишні, каштани, сливи, клени, тополі. Але не в цьому головна його особливість. І навіть не в тому, що там часто збираються мешканці вулиці. Для мене він частка тієї території, де минуло моє дитинство. Саме там я ходив ще малечею з батьками, туди я просився погуляти, там бігала більшість дітей нашої вулиці. То були часи, коли я був найщасливішою людиною всесвіту. Я не мав проблем, складних обов'язків, ми всі — діти — робили те, чого бажало серце. Ми були такими безтурботними. У цьому сквері ми проводили цілий день, а якби вночі не хотілося спати, то і ніч. Піжмурки, футбол, ще якісь ігри, назви яких вже не пам'ятаю, — це все приваблювало нас, роблячи щасливими.
учитель русского языка и литературы МОУ СОШ № 54
г.Брянска, заслуженный учитель РФ
Урок – размышление
Ю. Бондарев. Рассказ «Простите нас!»
Безнравственность забвения человека человеком.
Тема благодарности воспитавшим нас людям, памяти о них
Оборудование урока
1. Выставка книг Ю. Бондарева.
2. Плакат на выставке: «Художественная литература не может
материально изменить мир, но она может изменить отношение людей к
собственной жизни и жизни общества.» (Ю. Бондарев.)
3. Эпиграф (запись закрыта).
Сколько в человеке ПАМЯТИ,
столько в нем и ЧЕЛОВЕКА.
В. Распутин, писатель
Таблица (заполняется по ходу урока).
5 . Схема (заполняется по ходу урока).
Фонограмма звука идущего поезда.
Иллюстрации (рисунки учащихся).
Ход урока
Вступительное слово о жизни и творчестве Ю. Бондарева (кратко).
Подготовка к восприятию.
Почти во всех произведениях Бондарева отразились впечатления детства, так глубоко запавшие в душу. Память постепенно возвращала его в «наивную пору счастливых удивлений, смутного восторга и первой любви», к тем переживаниям, каких он «позднее, уже зрелым человеком, никогда не испытывал так чисто и пронзительно» (музыкальное сопровождение).
Память... В ней могут оказаться стертыми имена, события, встречи с людьми. Но наступают моменты, когда вдруг голос памяти властно позовет человека, захлестнет, как волна, поднимет уснувшие чувства. И тогда уже никуда не убежать, никуда не деться от этого голоса потревоженной памяти.
Так случилось и с героем рассказа Ю. Бондарева - Павлом Георгиевичем