Відомого американського письменника Д. Лондона завжди приваблювали люди мужні, рішучі, сміливі, сильні духом. На своєму життєвому шляху зустрічав він таких чоловіків і серед моряків, і серед золотошукачів. Правда, збентежений письменник бачив, що люди, засліплені жагою збагачення, прибувши на Аляску, поступово втрачають кращі людські якості, забувають про обов’язки дружби та взаємодо . Тому й створив Д. Лондон оповідання «Жага до життя», де показав людину, яка зрозуміла, що золото -не головне в житті.
Автор не дає імені герою, бо на його місці міг опинитися будь-хто, а називає персонаж просто Людина. І це символічно, тому що цей чоловік у всіх випробуваннях поводиться по-людськи на відміну від іншого, чиї очі засліплені блиском золота. Цьому герою письменник дає ім’я Біл.
Автор протиставляє двох чоловіків, щоб читач міг краще зрозуміти, хто обрав правильний шлях. Біл зраджує товариша, залишаючи його без підтримки (той кульгає, підвернув ногу), не може кинути золото, тому що жадібність переважила всі інші почуття, навіть інстинкт самозбереження. Інший герой, Людина, йде по слідах Біла і «читає» все, що відбувалося з товаришем. На гірких уроках Людина вчиться: бачить, що Біл не кинув золота, тому й загинув. Біл був жадібний, але кому тепер потрібне його золото? Білу? Ні, мертвим уже нічого не треба. Тож яка користь мати золото і вмерти?! Краще вже вижити, хай і кинувши важкий мішок з металом.
І ось Людина залишає золото, розуміючи, що воно - зайвий тягар у дорозі. Відчуваючи страшенний голод, залишає кістки Біла, по-людськи ставлячись до загиблого, зібравши останні сили, бореться із хворим вовком і перемагає. Перемагає і крижаний холод Аляски. Не дає золотим блиском занапастити душу. Перемагає, бо у всіх випробуваннях герой залишався Людиною.
Стихотворение «Чудная картина», написанное в 1842 году, относится к раннему периоду творчества А. Фета.Автор представляет чудную картину, а не движение зимы, поэтому он использует много эпитетов: «чудная картина» , «белая равнина» , «небес высоких» , «блестящий снег» , «саней далеких» , «одинокий бег» . Они передают величественность и необъятность русских полей.Есть в тексте и аллитерация. В первом четверостишии выделяется сонорный звук р, а во втором - с, создающий ощущение света.
Я думаю, что в произведении нет мотива одиночества, потому что лирический герой, хотя и едет по одинокой, никем не протоптанной дороге, но не перестает любоваться и блестящим снегом, и полной луной, и светом небес.
Русская литература знала немало великих поэтов, воспевших красоту родной природы. И особое место занимает Афанасий Фет – поэт, ценитель «чистого искусства», показавший важность каждого явления природы, каждого мгновения жизни. Творчество Фета пропитано любовью к природе. В каждом слове мы можем почувствовать трепетное отношение поэта к ее красоте. Мы не можем не дивиться тому, как прекрасна природа у Фета во всей переливчатости красок, звуков, благоуханий, как прекрасен человек во всей сложности его душевных порывов, в силе его привязанностей, в глубине его переживаний. Пейзажная лирика составляет основное богатство лирики поэта. Фет умеет увидеть и услышать в природе необычайно много, изобразить ее сокровенный мир, передать свое романтическое восхищение от встречи с природой, философские раздумья, рожденные при созерцании ее облика. Фету присуща удивительная тонкость живописца, многообразие переживаний, рожденных от общения с природой. В основе его поэтики — особая философия, выражающая зримые и незримые связи человека и природы. В каждом своем стихотворении Фет с филигранной точностью описывает мельчайшие детали картины природы, будто рассматривает полотно живописца:
Головне в житті - бути людиною
Відомого американського письменника Д. Лондона завжди приваблювали люди мужні, рішучі, сміливі, сильні духом. На своєму життєвому шляху зустрічав він таких чоловіків і серед моряків, і серед золотошукачів. Правда, збентежений письменник бачив, що люди, засліплені жагою збагачення, прибувши на Аляску, поступово втрачають кращі людські якості, забувають про обов’язки дружби та взаємодо . Тому й створив Д. Лондон оповідання «Жага до життя», де показав людину, яка зрозуміла, що золото -не головне в житті.
Автор не дає імені герою, бо на його місці міг опинитися будь-хто, а називає персонаж просто Людина. І це символічно, тому що цей чоловік у всіх випробуваннях поводиться по-людськи на відміну від іншого, чиї очі засліплені блиском золота. Цьому герою письменник дає ім’я Біл.
Автор протиставляє двох чоловіків, щоб читач міг краще зрозуміти, хто обрав правильний шлях. Біл зраджує товариша, залишаючи його без підтримки (той кульгає, підвернув ногу), не може кинути золото, тому що жадібність переважила всі інші почуття, навіть інстинкт самозбереження. Інший герой, Людина, йде по слідах Біла і «читає» все, що відбувалося з товаришем. На гірких уроках Людина вчиться: бачить, що Біл не кинув золота, тому й загинув. Біл був жадібний, але кому тепер потрібне його золото? Білу? Ні, мертвим уже нічого не треба. Тож яка користь мати золото і вмерти?! Краще вже вижити, хай і кинувши важкий мішок з металом.
І ось Людина залишає золото, розуміючи, що воно - зайвий тягар у дорозі. Відчуваючи страшенний голод, залишає кістки Біла, по-людськи ставлячись до загиблого, зібравши останні сили, бореться із хворим вовком і перемагає. Перемагає і крижаний холод Аляски. Не дає золотим блиском занапастити душу. Перемагає, бо у всіх випробуваннях герой залишався Людиною.