"Гадкий утенок" - это знаменитая сказка Ханса Кристиана Андерсена. В ней рассказывается о птенце, который вылупился из яйца в гнезде у утки, что жила на птичьем дворе. Однако он не был похож на других утят: по мнению обитателей птичьего двора, он был "большой и гадкий". Все они считали его уродом, и птенец сбежал с птичьего двора. Он и сам себя считал уродом. Но однажды весной на озере он увидел красавцев-лебедей. Тогда "гадкий утенок", которому жизнь была не мила, подплыл к лебедям. Он думал, что красивые птицы убьют его и он больше не будет мучиться. И вдруг утенок увидел свое отражение в воде и понял, что он на самом деле лебедь. Гадкий утенок оказался красавцем-лебедем.
Наскільки людина перемагає страх, настільки вона людина.
Томас Кирлейль Джек Лондон прожив бурхливе, нелегке й дивне життя. Воно було наповнене масою яскравих вражень, знайомствами з людьми, які стали згодом героями його творів, що принесли авторові всесвітню славу.
Перші з північних розповідей письменника вразили читачів новизною постановки проблеми і її художнього рішення. Герой ранніх розповідей Джека Лондона залишався наодинці з природою й самим собою, випробовуючи себе в нелегкій боротьбі із труднощами.
На Клондайку Лондон побачив, як люди під впливом суворої природи звільняються від жорстокості й індивідуалізму, недовіри одне до одного, гуртуються при необхідності спільно боротися за життя.
Однак письменник часом переоцінював своїх героїв, для яких, на його думку, головним на Півночі було не тільки, й часом не стільки, золото, не збагачення, а романтика природи, справжня дружба, чистота людських відносин. Але все-таки художник-реаліст не міг погрішити проти правди життя: на Північ людей змушувала їхати «золота лихоманка». І серед сильних і мужніх було чимало таких, які принесли із собою в сувору безмовність Аляски звірині звичаї цивілізованого суспільства: ненаситну пристрасть до золота, індивідуалізм, прагнення розбагатіти будь-якою ціною. Мрії «золотої лихоманки» вигадливо перепліталися з високою романтикою, що накладало своєрідний відбиток на свідомість мешканці цього суворого краю.
У діях і поведінці двох головних героїв розповіді «Жага до життя» ми бачимо таку явну протилежність характерів.
Уже багато днів герої розповіді перебувають в дорозі. Здасться, сили кожного закінчуються. Особливо виділяються деталі, які підтверджують цю думку: «обличчя їх виражали терплячу покірність — слід довгих злиднів», «плечі відтягали важкі тюки», «обоє йшли, згорбившись, низько нагнувши голову й не підводячи очей», «голос звучав в’яло», «говорив збайдужіло» тощо.
На певному етапі шляху їхні дороги розходяться: один з них кидає супутника й продовжує йти самостійно. І скільки не кричав услід Біллу, що залишав його, його товариш, той не звертав на це ніякої уваги. Він ніс свою частку спільно добутого золота.
Безіменний герой запевнив себе, що йде правильно й ніколи не зіб’ється зі шляху. Розділив сірники й перерахував їх двічі, а потім сховав в одязі. Через якийсь час він, розуміючи, що заблукав, став міркувати.
Він зупинився в роздумі над плоским «туго набитим мішечком з оленячої шкіри. Мішечок був невеликий, він міг поміститися між долонями, але важив п’ятнадцять фунтів —стільки ж, скільки все інше, — і це його тривожило. Нарешті він відклав мішечок убік і став згортати тюк: потім глянув на мішечок, швидко схопив його й зухвало озирнувся на всі боки, немов пустеля хотіла відняти в нього золото.
Голод мучив подорожанина. Він кілька разів намагався піймати куріпок, але його зусилля були марними. Один раз він схопив куріпку за хвіст, але в руці залишилися тільки три пір’їнки, а птах випурхнув з рук. «Дивлячись, як летить куріпка, він відчував до неї таку ненависть, начебто вона заподіяла йому страшне зло».
Навіть у несвідомому стані подорожанин мріє про їжу: «...уночі йому снилися бенкети, звані обіди й столи, заставлені їжею». А прокинувшись, він відчував тільки моторошний біль у шлунку від голоду. Нещастя додалися, коли повалив мокрий сніг. Цей сніг ішов так довго, що згасив багаття. За часом подорожанин уже не стежив — намагався тільки не забувати заводити годинника. їм опанувало одне почуття — голод. І йому було байдуже, куди шкандибати.
Одного разу, ганяючись за куріпкою, герой потрапив у болотисту низину й побачив слід людини. Він твердо знав, що це були не його сліди, але сил радіти в нього не було. Розпач був таким великим, що він навіть розділив золото навпіл і викинув половину, а пізніше — і другу.
До вечора він прийшов до того місця, де вовки задерли оленя. Валялися білі кості. Він став їх гризти, розбивати каменем і висмоктувати мозок.
У розпачі герой дійшов висновку, що вмерти не так боляче, як жити. Однак жага до життя гнала його в дорогу. І раптом далеко на обрії він побачив корабель. Але він був так далеко, що в героя навряд чи стало б сил дійти.
Як у чарівній казці, в оповіданні Лондона напруга підсилюється з кожним новим епізодом і деталлю. Герой, який тільки-но зрозумів, що він заблукав і вийшов у протилежну сторону, до моря, раптом бачить великого вовка, що йде по його слідах. Відбиваючись від нього, чоловік повільно просувався у бік корабля. Дорогою він знайшов останки Білла. «Він відвернувся. Так, Білл його кинув, але він не візьме золота й не стане ссати кості Білла. А Білл став би, будь Білл на його місці, міркував він, тягнучись далі».
В останній частині оповідання мова йдеться про боротьбу людини з вовком. Почалася найзапекліша боротьба, яка тільки буває вжитті: хвора людина навколішках й хворий вовк, що шкутильгав за ним, — обоє вони, напівмертві, тяглися через пустелю, підстерігаючи один одного.
Объяснение: