Кінець XVIII - початок XIX ст., період віденського класицизму - розквіт мажоро-мінорної системи а, отже, і гармонії як організуючого фактора. Система ця настільки злита з музичним класицизмом, що поняття «класична гармонія», «функціональна гармонія», «гармонія мажоро-мінору» інколи ототожнюються
Класицизм нерозривно пов’язаний з мажоро-мінорною системою у всіх аспектах свого музичного мислення, він визначається функціональною гармонією і немислимий поза її законами. З іншого боку, саме в музиці класиків ця система досягла кульмінації в розвитку чистих своїх форм, знайшла підґрунтя для граничного виявлення всіх закладених у ній можливостей, у першу чергу формотворних. Якщо до характеристики форм мажоро-мінорної системи до кінця XVIII ст. доводилося робити застереження або в аспекті фактури, або освоєння складу, регістрів, то період класицизму їх знімає.
Форми, у які перейшла ця система у творчості віденських класиків, з повним правом можуть називатися класичними - тобто зразковими, доконаними. Саме у цьому змісті для стислості вживається термін «класична гармонія» навіть у тих випадках, коли мова йде про прояв форм мажоро-мінору в музиці інших епох. Очевидно, естетичні установки класицизму мають точки дотику з можливостями мажоро-мінорної системи як форми логічної організації вираження. У творчості композиторів-класиків ідеал розумної рівноваги не просто постулюється, а діалектично утверджується через заперечення, яке значно динамізує форму. Особливо яскраво це виражено у пізній творчості Бетховена, якого від Моцарта і Гайдна відокремлює рубіж століть. Як і у композиторов-класицистів XVIII століття, відчуття гармонії зі світом - найважливіша риса бетховенської естетики. Як героїчне життєствердження, як торжество завойованої перемоги виникає в Бетховена почуття гармонії з людством і Всесвітом».
