Баро́ко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку XVI століття — кінця XVIII століття. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом, за ним іде Класицизм. За естетичним визначенням, бароко — стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Він висловлює бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи. Якщо ренесанс мав незначне поширення у країнах за межами Західної Європи, то з доби бароко почалося справжнє поширення європейської цивілізації на інші континенти.
Великого значення в цей час набули церемоніали, етикет, ушляхетнення життя й зовнішнього вигляду людини. Ці постулати знайшли своє відображення в мистецтві. Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність. Особливо треба відзначити прагнення до синтезу мистецтв — взаємопроникнення архітектури, скульптури, живопису й декоративного мистецтва. Архітектура бароко вирізняється просторовим розмахом, плавністю й складним поєднанням криволінійних форм, злиттям об'ємів у динамічну масу, багату на скульптурний декор. Часто зустрічаються розгорнуті колонади, пілястри. Куполи набувають складних форм, стають багатоярусними. Характерні деталі бароко — теламон (атлант), каріатида й маскарон.
Батьківщиною бароко вважається Італія та її такі визначні мистецькі центри, як Рим, Мантуя, меншою мірою — Венеція і Флоренція, де зберігаються перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі.
Історія Редагувати
Докладніше: Живопис бароко
Бароко виникло і набуло великого розвитку в Італії, замінивши прості та ясні форми мистецтва Раннього і Високого Відродження. Пов'язане з дворянською культурою часів розквіту абсолютизму, бароко було покликане прославляти аристократію й церкву. Але в ньому відбилися і прогресивні ідеї, зумовлені тогочасною боротьбою за національну єдність у різних країнах Європи. Водночас бароко відкрило нові можливості для мистецтва, що особливо яскраво виявилися в синтезі мистецтв, у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів тощо.Найкращі представники італійського бароко: архітектор і скульптор Лоренцо Берніні, архітектори Франческо Борроміні і Карло Фонтана, Ювара, живописці П'єтро да Кортона, Джордано Лука, Маньяско, Дж. Б. Тьєполо. Здобуті в Італії досягнення бароко лягли в основу подальшого розвитку мистецтва Іспанії та її американських колоній, а також Німеччини, частково Франції, Фландрії, Польщі та України в її складі, Австрії та Чехословаччини в її складі тощо.
Демократичну гілку бароко в живописі уособлювали твори Караваджо та його послідовників — серед них Валантен де Булонь, Хосе де Рібера, Массімо Станціоне, Танціо да Варалло, Сальватор Роза, Жерар Дюфе та ін.Особливо стилем бароко переймалися єзуїти. Завдяки їхнім зусиллям бароко поширилося тодішнім світом й іноді навіть називалося стилем єзуїтів. Воно досягло Америки і Філіппін, Китаю тощо. Відомо, що єзуїти оселилися і в Китаї. Будучи знавцями й майстрами бароко, вони ознайомили китайських майстрів зі стилістикою бароко, якою зацікавився сам імператор Цянлун. Для нього і побудували барокову садибу за європейським зразком із палацом, фонтанами в саду, бароковими павільйонами і лабіринтом. Збереглися гравюри, що зафіксували барокову садибу з садом у Китаї.
Техніка олійного живопису Бароко Редагувати
Техніка малювання Караваджо[2] Редагувати
Використовуючи всю технічну та мистецько-історичну інформацію, яку ми зараз маємо про картини, які можна міцно віднести до Караваджо, можна підсумувати його технічну практику таким чином:
1) Переважне використання льняного полотна, встановленого на дерев'яному фільтрі.
2) Перевага темного червоно-коричневого ґрунту, часто залишається видимим, і використовується як середній тонус.
3) Використання драматичного освітлення з одним джерелом.
4) Не використовувалися попередні замальовки, він починав вільно малювати контури форм у темній фарбі і розмішувати основні світлі масиви свинцевими білилами.
5) Караваджо працював з обмеженою палітрою, характерною для художників XVII століття: кольори оксиду заліза (червона охра, жовта охра, умбра), кілька мінеральних пігментів (верміліон, свинцево-жовтий, свинцево-білий), сажа газова і ярь-мідянка (verdigris). Переважали земляні і охристі кольори, яскраві кольори завжди були завуальовані.
Роза росла в цветнике перед домом. Роза очень красивая, роскошная. У нее тонкие нежные розовые лепестки. Утром на лепестках оставались росинки, и казалось, что роза плакала. Она не могла разговаривать, могла только разливать свежий, приятный запах. Она была душистым прекрасным созданием.
Жизнь розы недолгая. Она распускалась полным цветком, а на третий день лепестки начинали осыпаться. Она завидовала бабочкам, которые могли летать, куда хотели. Ей тоже хотелось оторваться от стебля и полететь. Роза любила слушать пение соловья. Она чувствовала себя счастливой. Когда Машина слезинка упала на розу, она посчитала это лучшим событием в своей недолгой жизни.
Объяснение:
Вот ответ
Джек Лондон вважав себе самого великою людиною, яка здатна мало не на фантастичні звершення, тому немає нічого дивного в тому, що герої його творів часто були людьми красивими і з неповторно великою силою волі. Про одного з таких людей розказано в його оповіданні «Жага до життя».
Точно так само, як і зараз, в часи, розказані в оповіданні, людина прагнула до збагачення, хотіла забезпечити собі і своїм близьким безбідне існування. Для досягнення цієї мети двоє осіб вирушили в похід на золоті копальні. Але на зворотному шляху один з них пошкодив ногу, зробивши свою дорогу набагато більш складною. Проте, жодного разу за все свою тривалу подорож для порятунку, він не відмовився від ідеї врятуватися і вижити. На його шляху йому довелося їсти недоїдки після диких тварин, боротися з вовком, але все ж таки він зміг з усім впоратися, здолати противників і вижити. Що ж стало основною причиною того, що головний герой цього твору зміг вижити в умовах, коли, здавалося б, вижити вже не представляється можливим? Що ж, думається, що відповіддю є сама назва твору – жага до життя.
Особисто мені сподобалося це оповідання. Дійсно, категорія жаги до життя має місце в реальному житті. Люди відрізняються один від одного, але іноді зустрічаються такі, за якими видно, наскільки вони хочуть жити і як сильно готові боротися за своє життя. Це абсолютно нормально і навіть добре. Так уже склалося в природі, що деякі люди в найскладніших обставинах чомусь справляються з усіма проблемами, а інші гинуть, так і не досягнувши порятунку. Прекрасний приклад історії людини, яка по-справжньому любить життя і бореться за нього тоді, коли, здавалося б, все вже втрачено, показаний в цьому оповіданні Джека Лондона.
У цьому творі добре і те, що, описуючи свого головного героя, автор описує і самого себе. Завдяки найвищим людським якостям кожна людина іноді може врятуватися, але все ж є такі, яким просто на роду написано бути переможцем по життю. З такими людьми завжди цікаво спілкуватися, пізнавати від них щось нове і цікаве. З літератури, написаної Джеком Лондоном, стає зрозуміло, що і він є одним з таких людей.
Оповідання «Жага до життя» мені сподобався. Завдяки прочитанню його я тепер можу більш чітко уявити, якими є здібності по-справжньому люблячої життя людини. Крім того, з цього оповідання можна дізнатися багато нового і цікавого про Джека Лондона, який є дійсно великим письменником.
Объяснение: