Мабуть, кожен з нас рано чи пізно ставить собі запитання: «У чому полягає суть мого існування?» Люди все своє життя шукають відповідь, комусь це дається легко, а хтось, лежачи на смертному одрі, усвідомлює, що так і не зміг віднайти істину. Ще одне «вічне» питання — «У чому полягає щастя?» Для когось воно ховається в дрібницях, для інших — у знаходженні сенсу життя. Хтось так і не усвідомлює, що щастя завжди поруч: до нього просто варто протягнути руку, зробити перший крок у вірному напрямку.
Іван Дідух — головний герой новели Василя Стефаника «Камінний хрест». Саме в нього варто повчитись не тільки надзвичайної наполегливості та сили духу, а й уміння радіти тому, що в тебе є. Адже чоловік, вернувшись з десятилітньої служби у війську, отримав у спадок всього-на-всього клаптик землі, яка була передана йому від батьків. Та й та була не дуже родюча: це був горб, занедбаний і забутий, з якого жінки в селі копали пісок, через що він зяяв численними ямами і провалами. Іван Дідух зумів зібрати свою волю в кулак, та, запрігшись разом зі своїм конем, стати до обробки землі. Він важко працював, рясно зрошуючи горб своїм потом. Здавалося б, що життя в Канаді, яке чекало його через стільки років непосильного труду, мало принести щастя чоловікові. Але еміграція стала для нього трагедією: Іван Дідух не міг усвідомити, що змушений кинути усе те, на що поклав не один рік титанічних зусиль, у що він вклав свою душу.
Від’їжджаючи, чоловік поставив на горбі камінний хрест. На цьому були вибиті імена подружжя Дідухів. Не знаючи долі селянина можна подумати, що це доволі егоїстичний поступок. Проте заглибившись в деталі життя Івана Дідуха ми бачимо, що насправді цей камінний хрест — не просто знак, який має нагадувати односельчанам про сім’ю, яка володіла горбом. Це — пам’ятник тій сізіфовій праці, яку здійснював з року в рік бідний селянин. Сцена прощання з жителями села неспроста нагадує читачеві похорон: від’їжджаючи, Іван Дідух прощається з усім своїм попереднім життям, з тим, що було сенсом його існування протягом багатьох років.
Створюючи такий знаковий символ, Василь Стефаник заклав у нього глибокий зміст і підтекст: камінний хрест — це втілення трагізму долі усіх українців-емігрантів, які наприкінці 19 століття були змушені їхати за океан у пошуках кращого життя. Це пам’ятка про всі ті українські сім’ї, яких не змогла прогодувати та утримати рідна земля. Це згадка про тих українців, які не мали змогли віддати всю свою любов та працелюбність краю, який приютив їх в дитинстві.
Новела Василя Стефаника «Камінний хрест» — це художнє втілення реальної історії, яка трапилась в сім’ї Стефана Дідуха, що став прототипом головного героя твору. І сьогодні справді на одному з горбів Івано-Франківщини стоїть ця пам’ятка усім українським емігрантам. Покоління змінились, і, можливо, нащадки цих селян уже й не пам’ятають рідного коріння. Забулись традиції, загубилась мова. А хрест все стоїть — як німе нагадування про тих, хто вже ніколи не повернеться до України…
Максим Горький (псевдоним Алексея Максимовича Пешкова) (1868 – 1936), русский советский писатель и общественный деятель, критик и публицист. Первый свой рассказ «Макар Чудра» опубликовал в 1892 г., затем последовал ряд рассказов, вошедших в трехтомный сборник «Очерки и рассказы» (1898 – 1899), где Горький создал романтические образы свободолюбивых людей и в аллегорической форме призвал к революционному подвигу («Старуха Изергиль», «Песня о Соколе»). На рубеже XX в. Горький переходит от коротких рассказов к крупным художественным полотнам. В романе «Фома Гордеев» (1899), «Трое» (1900) он показал своеобразие исторического процесса в России конца XX в. В романе «Мать» (1906) и пьесе «Враги» (1906) он впервые в мировой литературе создал образы пролетарских революционеров. В начале 1990-х гг. Горький создает ряд выдающихся произведений драматургии – пьесы «Мещане (1901), «На дне» (1902), «Дачники» (1904), «Варвары» (1905), «Последние» (1908). В годы первой русской революции Горький создал ряд памфлетов, в которых проявилась новая сторона его дарования – мастерство сатирического обобщения. В годы реакции Горький начал писать автобиографическую трилогию «Детство» (1913 – 1914), «В людях» (1916) и «Мои университеты» (1923), где наряду с изображением темных и жестоких нравов, царивших в среде мелкого мещанства, воспел нравственные силы русского народа. В послеоктябрьский период Горький кончает работать над третьей книгой трилогии и пишет роман «Дело Артамоновых» (1925), пьесы «Егор Булычев и другие» (1932), «Достигаев и другие» (1933), «Васса Железнова» (1935), создает литературные портреты В.И. Ленина, Л.Н. Толстого, А.П. Чехова, В.Г. Короленко. С 1925 г. и до последних дней своей жизни Горький работает над романом-эпопеей «Жизнь Клима Самгина» (т. 1 – 4, 1925 – 1936), где запечатлел широкую картину русской жизни и идейно-общественную борьбу в России в период с конца 1870-х гг. до 1917 г.
Это Это озеро не отыщешь на карте. Небольшое оно. Небольшое, зато памятное для Васютки. Еще бы! Мала ли честь для тринадцатилетнего мальчишки — озеро, названное его именем! Пускай оно и не велико, не то что, скажем, Байкал, но Васютка сам нашел его и людям показал. Да-да, не удивляйтесь и не думайте, что все озера уже известны и что у каждого есть свое название. Много еще, очень много в нашей стране безымянных озер и речек, потому что велика наша Родина, и, сколько по ней ни броди, все будешь находить что-нибудь новое, интересное. Нужно только искать, искать, искать... »
Отец Васютки — бригадир рыбаков Григорий Афанасьевич Шадрин. Вся его жизнь зависит от того, какой будет улов. В последнее время уловы стали совсем маленькими. Это очень беспокоит и расстраивает Григория Афанасьевича и его отца. Долго искали рыбаки удачное для ловли место. Но когда поняли, что это бесполезно, стали выгружаться на ближайшем берегу. Надолго задержались здесь рыбаки. Расставили ловушки, и ловля потихоньку пошла.
Васютке с рыбаками было совсем скучно. Радовало только одно — скоро начнется учебный год, и он вернется в деревню. А пока Васютка ходил в лес, чтобы принести рыбакам орехи.
«Весело насвистывая, шел он по тайге; следил за пометками на деревьях и думал о том, что, наверное, всякая таежная дорога начинается с затесей. Сделает человек зарубку на одном дереве, отойдет немного, еще топором тюкнет, потом еще.. .За этим человеком пойдут другие люди; собьют каблуками мох с валежин, притопчут траву, ягодники, отпечатают следы в грязи, и получится тропинка... »
Так ходил Васютка от дерева к дереву, сбивал шишки. У нее много насобирал. Затем увидел глухаря и хотел подстрелить его, только не получилось. Раненный мелкой дробью глухарь полетел в глубь леса. Мальчик решил не сдаваться и все же догнал птицу.
Васютка так увлекся своими мыслями, что потерял зарубки и заблудился. Оглянулся вокруг — не может найти дороги. Совсем стемнело. Хорошо, что Васютка взял с собой спички. Обломал несколько веточек и разжег маленький костерок. Стал на ночь запасаться дровами.
Захотелось мальчику есть. Он уложил глухаря в теплые угли, а когда раскопал, то птица уже была приготовлена в собственном соку. Жадно ел Васютка совсем несоленое мясо.
И тут к мальчику стал кто-то подкрадываться. Очень испугался Васютка, да только оказалось, что испугался он огромного корня упавшего дерева. И немудрено — один в темном лесу. Наступило утро. Снова стал искать Васютка дорогу домой. И тут, уже к вечеру, услышал звук воды. Неужели это Енисей? Если выйти к реке, то скоро можно отыскать рыбацкую избушку! Быстро стал пробираться мальчик к воде. А когда добрался, понял, что не река это. Ночевать Васютке пришлось на берегу озера. Когда мальчику захотелось есть, он обнаружил, что в воде копошится очень много рыбы. «Столько рыбы Васютка никогда не видал! »
Да еще у самого берега плавали утки. Мальчику удалось подбить пару. «Он ощипал уток, зарыл их в горячие угли костра, лег на пихтовые ветки и начал щелкать орехи» . Очень захотелось Васютке домой. Вспомнилась школа и то, что он совсем не слушал свою учительницу Ольгу Федоровну.
Объяснение:
Мабуть, кожен з нас рано чи пізно ставить собі запитання: «У чому полягає суть мого існування?» Люди все своє життя шукають відповідь, комусь це дається легко, а хтось, лежачи на смертному одрі, усвідомлює, що так і не зміг віднайти істину. Ще одне «вічне» питання — «У чому полягає щастя?» Для когось воно ховається в дрібницях, для інших — у знаходженні сенсу життя. Хтось так і не усвідомлює, що щастя завжди поруч: до нього просто варто протягнути руку, зробити перший крок у вірному напрямку.
Іван Дідух — головний герой новели Василя Стефаника «Камінний хрест». Саме в нього варто повчитись не тільки надзвичайної наполегливості та сили духу, а й уміння радіти тому, що в тебе є. Адже чоловік, вернувшись з десятилітньої служби у війську, отримав у спадок всього-на-всього клаптик землі, яка була передана йому від батьків. Та й та була не дуже родюча: це був горб, занедбаний і забутий, з якого жінки в селі копали пісок, через що він зяяв численними ямами і провалами. Іван Дідух зумів зібрати свою волю в кулак, та, запрігшись разом зі своїм конем, стати до обробки землі. Він важко працював, рясно зрошуючи горб своїм потом. Здавалося б, що життя в Канаді, яке чекало його через стільки років непосильного труду, мало принести щастя чоловікові. Але еміграція стала для нього трагедією: Іван Дідух не міг усвідомити, що змушений кинути усе те, на що поклав не один рік титанічних зусиль, у що він вклав свою душу.
Від’їжджаючи, чоловік поставив на горбі камінний хрест. На цьому були вибиті імена подружжя Дідухів. Не знаючи долі селянина можна подумати, що це доволі егоїстичний поступок. Проте заглибившись в деталі життя Івана Дідуха ми бачимо, що насправді цей камінний хрест — не просто знак, який має нагадувати односельчанам про сім’ю, яка володіла горбом. Це — пам’ятник тій сізіфовій праці, яку здійснював з року в рік бідний селянин. Сцена прощання з жителями села неспроста нагадує читачеві похорон: від’їжджаючи, Іван Дідух прощається з усім своїм попереднім життям, з тим, що було сенсом його існування протягом багатьох років.
Створюючи такий знаковий символ, Василь Стефаник заклав у нього глибокий зміст і підтекст: камінний хрест — це втілення трагізму долі усіх українців-емігрантів, які наприкінці 19 століття були змушені їхати за океан у пошуках кращого життя. Це пам’ятка про всі ті українські сім’ї, яких не змогла прогодувати та утримати рідна земля. Це згадка про тих українців, які не мали змогли віддати всю свою любов та працелюбність краю, який приютив їх в дитинстві.
Новела Василя Стефаника «Камінний хрест» — це художнє втілення реальної історії, яка трапилась в сім’ї Стефана Дідуха, що став прототипом головного героя твору. І сьогодні справді на одному з горбів Івано-Франківщини стоїть ця пам’ятка усім українським емігрантам. Покоління змінились, і, можливо, нащадки цих селян уже й не пам’ятають рідного коріння. Забулись традиції, загубилась мова. А хрест все стоїть — як німе нагадування про тих, хто вже ніколи не повернеться до України…