Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.
У другій половині XVIII ст. набувають розвитку монументально-декоративне барокове малярство і водночас з ним – класицизм. Дві стильові тенденції – бароко і класицизм, стали провідними.
Однак за реальних тодішніх умов України, при унікальному розквіті барокового декоративізму в архітектурі та графічному оформленні книг, місця для класицизму в малярстві бути не могло. Середовище його не сприймало. Класицизм у малярстві не вирізнявся оригінальними рисами і не досягнув значного розвитку. Він став лише модним мистецтвом аристократії, для якої зацікавленість античністю була справою престижу, зводячись до зовнішнього естетичного споглядання. Консолідація буржуазної ідеології відбувається лише наприкінці XVIII ст.
У релігійному малярстві значних перемін не настало, хоча простежуються несподівані нововведення. Форма іконостаса залишилася традиційною, а кількість рядів поступово зменшувалась – без пасійного і навіть без апостольського. Оповідальні сцени (празничкові) зазнають іконографічних змін під впливом західноєвропейської гравюри. Характерним прикладом є іконостаси, створені Василем Петрановичем з Жовкви для Краснопущанського монастиря (40-ві роки XVIII ст., знищений пожежею 1899 р.) та Лукою Долинським для Юрської церкви у Львові (80-ті роки XVIII ст.). У них візантійська система значно поступається впливам європейського мистецтва.
Дещо конкретніше можна сказати про Остапа Білявського (1740-1804). З 1771 р. О.Білявський працює у Львові. Відомо, що він виконував іконостаси для Львова (Успенська церква) та у позальвівських селах; 1776 р. розмалював церкву св. Миколи в Крехівському монастирі, але з цієї спадщини нічого не збереглося. Найціннішою ділянкою його творчості є портрети. Він малював львівських міщан, інколи представників магнатерії та серію вірменських архієпископів (найслабша з творчого погляду). Деякі його твори, насамперед портрети, не зовсім класицистичні, оскільки ще позначені манірністю рококо. Однак до цих рідких явищ можна віднести лише кілька жіночих портретів: “Портрет Рищевської” (1781) та “Портрет дами з трояндами”. У названих портретах навіть простежується первісна свіжість і м’яка гармонія ослаблених кольорів, що зберігають відгомін розкішного колоризму недавнього минулого. Проте у численних портретах митця, переважно чоловічих, відсутній будь-який натяк на свободу живопису. Характерно, що О.Білявський виключав щонайменшу присутність власної пристрасті у виконуваних творах. Він прагнув створити індивідуальний характер, а загалом творив тип епохи, – у кожному портретному образі втримувалася своя міра типового. Епоха вимальовувалася за її представниками.
Меня зовут Теодосия, и мне 11 лет. Мои мама и папа – египтологи и работают в лондонском Музее легенд и древностей. Всю свою жизнь я провела в этом музее и знаю каждый его закоулок, с закрытыми глазами могу найти любой саркофаг, мумию… Хотя, честно говоря, их лучше не искать. Я обладаю особым магическим даром – вижу проклятия, начертанные невидимыми иероглифами на древних артефактах. А уж эти артефакты мама притаскивает в музей в большом количестве. Так что в мои обязанности входит не только правильно расставлять всякие безделушки по полочкам в хранилище музея, но и противостоять могущественным тёмным силам. Признайтесь, непростая задачка для одиннадцатилетней девочки, а? Теодосия - дочка египтологов, работающих в Музее легенд и древностей. В этом музее Теодосия провела всё своё детство, но она не просто там играла, у девочки есть особый дар - она видит и снимает проклятья на артефактах. В первой книге в Музей попадает Амулет - Сердце Египта, наполненный злом и чёрной магией невероятной силы. Теодосии приходится очень постараться, чтобы снять проклятье и предотвратить страшную катастрофу. Образ героини чётко передан, он яркий и уникальный, это добрая, смелая, умная, проницательная девочка, готовая пуститься в любые приключения. Сюжет полон тайн и загадок, мистики, невероятных событий, читать очень интересно. Теодосия и Сердце Египта Когда в музей попал легендарный амулет – Сердце Египта, Теодосии пришлось несладко. Ведь в этом амулете, найденном в одной из древних гробниц, содержится великое зло и чёрная магия, которых бы хватило, чтобы стереть Британскую империю с лица земли! Теодосии придётся призвать на все свои знания, умения и смекалку, чтобы предотвратить хаос уничтожить не только всю страну, но и изменить привычное течение времени... Теодосия и Жезл Осириса Из Музея легенд и древностей пропали десятки мумий, и подозрение пало на отца Теодосии. Теперь девочке придётся отцу выбраться из непростой ситуации. А между тем Змеи Хаоса, члены таинственной и опасной организации, не сидят сложа руки! Что они задумали на этот раз? Какой артефакт им понадобится для претворения в жизнь коварных планов? Теодосия снова вынуждена мир, да ещё и воевать с занудами-гувернантками. Правда, Теодосия считает, что на ей придёт друг и союзник Стики Уилл. Но так ли это? Похоже, у него свои тайны… Теодосия и изумрудная скрижаль Теодосия на собственном опыте еще раз убедилась, что обнаруживать чёрную магию - сложное и опасное дело. Когда её друг, Стики Уилл, затащил Тео на выступление факира Ови Бубу, девочка быстро поняла, что этот артист знает о магии намного больше, чем хочет показать зрителям. Тем временем в Музее легенд и древностей вновь появляется приехавший на весенние каникулы брат Теодосии - Генри, и неожиданно обнаруживает артефакт, за которым на протяжении столетий охотились алхимики всех стран. Вскоре прибрать артефакт к своим рукам постарается один подозрительный факир в чёрном плаще... Теодосия и последний фараон Теодосия в сопровождении своей кошки Исиды отправляется в Египет, чтобы возвратить на место Изумрудную табличку, на которой записаны ключи к некоторым самым охраняемым в мире секретам. Но вскоре всё начинает идти совсем не так, как планировалось, особенно после неожиданного исчезновения нового друга Теодосии... последнего фараона на земле! (это самое нормальное, что можно найти)
В сказке Александра Грина "Алые паруса" повествуется история мечтательной девочки по имени Ассоль, которая жила вдвоём со своим отцом, который зарабатывал на хлеб созданием детских игрушек. Ассоль безумно любила своего отца и считала его своим единственным другом, так как никто из округи не желал общаться с девочкой. Всю жизнь она жила послушной дочерью, которая лелеяла лишь одну мечту — встретить прекрасного юношу, который приплывёт к берегу её дома на корабле с алыми парусами. Красивая, робкая девушка, живущая больше в своих грёзах, чем в реальном мире — главная героиня Александра Грина. С образа Ассоль сказочник хотел показать, что если до самого конца верить в свою мечту, то она обязательно воплотится в реальность. Ведь на свете существует так много девочек, похожих на прекрасную Ассоль, которая, несмотря на невзгоды, всегда оставалась милой, весёлой и верной своей мечте.
Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.
У другій половині XVIII ст. набувають розвитку монументально-декоративне барокове малярство і водночас з ним – класицизм. Дві стильові тенденції – бароко і класицизм, стали провідними.
Однак за реальних тодішніх умов України, при унікальному розквіті барокового декоративізму в архітектурі та графічному оформленні книг, місця для класицизму в малярстві бути не могло. Середовище його не сприймало. Класицизм у малярстві не вирізнявся оригінальними рисами і не досягнув значного розвитку. Він став лише модним мистецтвом аристократії, для якої зацікавленість античністю була справою престижу, зводячись до зовнішнього естетичного споглядання. Консолідація буржуазної ідеології відбувається лише наприкінці XVIII ст.
У релігійному малярстві значних перемін не настало, хоча простежуються несподівані нововведення. Форма іконостаса залишилася традиційною, а кількість рядів поступово зменшувалась – без пасійного і навіть без апостольського. Оповідальні сцени (празничкові) зазнають іконографічних змін під впливом західноєвропейської гравюри. Характерним прикладом є іконостаси, створені Василем Петрановичем з Жовкви для Краснопущанського монастиря (40-ві роки XVIII ст., знищений пожежею 1899 р.) та Лукою Долинським для Юрської церкви у Львові (80-ті роки XVIII ст.). У них візантійська система значно поступається впливам європейського мистецтва.
Дещо конкретніше можна сказати про Остапа Білявського (1740-1804). З 1771 р. О.Білявський працює у Львові. Відомо, що він виконував іконостаси для Львова (Успенська церква) та у позальвівських селах; 1776 р. розмалював церкву св. Миколи в Крехівському монастирі, але з цієї спадщини нічого не збереглося. Найціннішою ділянкою його творчості є портрети. Він малював львівських міщан, інколи представників магнатерії та серію вірменських архієпископів (найслабша з творчого погляду). Деякі його твори, насамперед портрети, не зовсім класицистичні, оскільки ще позначені манірністю рококо. Однак до цих рідких явищ можна віднести лише кілька жіночих портретів: “Портрет Рищевської” (1781) та “Портрет дами з трояндами”. У названих портретах навіть простежується первісна свіжість і м’яка гармонія ослаблених кольорів, що зберігають відгомін розкішного колоризму недавнього минулого. Проте у численних портретах митця, переважно чоловічих, відсутній будь-який натяк на свободу живопису. Характерно, що О.Білявський виключав щонайменшу присутність власної пристрасті у виконуваних творах. Він прагнув створити індивідуальний характер, а загалом творив тип епохи, – у кожному портретному образі втримувалася своя міра типового. Епоха вимальовувалася за її представниками.
Объяснение: