Євген ДУДАР ЧЕРВОНА ШАПОЧКА (Стара казка на новий лад) В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, ставненька. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню — розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько сиділа червона шапочка — подарунок від бабусі на день шістнадцятиріччя. За те її і називали Червоною Шапочкою. Одного разу мама каже Червоній Шапочці: — Ось тобі пиріг, пляшка вина. Однеси бабусі. Нехай підкріпиться трохи. Старенька вона вже. Нездужає. Як у справжній казці, бабуся жила за лісом. — Тільки спіши,— каже мати,— поки сонечко високо. Червона Шапочка пішла. Відійшла на таку віддаль, що не побачиш її неозброєним оком. Сіла під кущ. Випила вино. З’їла пиріг. Дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить і наспівує: Ах, зта красная рябина Среди осенней желтизньї." Я на тебя смотрю, любимьій, Теперь уже со стороньї... Як тут з кущів виходить Вовк. Страшенний, величезний. Очі голодним вогнем світяться. — А-а-а! — гаркнув.— Червона Шапочка! Попалась! Зараз тебе з’їм! Червона Шапочка озирнулася. Цвикнула через густо напомаджену губу. — Пішов геть! Шкет нещасний! Ще не таких бачила. Дихнула Червона Шапочка на Вовка перегаром вина й тютюну. Вовк очманів. Схопила Червона Шапочка Вовка за вуха, сіла на нього верхи і гукнула: — Поїхали! — Куди? — перелякався Вовк. — Куди-небудь! — пришпорила боки Вовка дерев’яними підошвами своїх стукалок. І той рвонув. Каталася Червона Шапочка на Вовкові до ранку. Вранці під’їхала до бабусиної хати, зайшла у світлицю: — Чао предкам! — Дитино рідна! — сплеснула в долоні бабуся.— А ти де в таку рань тут узялася? — Ша! — приклала пальця до вуст Червона Шапочка.— Якщо маман питатиме, де я була, скажеш, у тебе ночувала. — Господь з тобою, дитино! А хіба ти не з дому?.. — Дай щось пошамати! — сказала Червона Шапочка, вика-блучуючись перед дзеркалом. — Нема, дитино,— каже бабуся.— Бо я хворіла. — Давай бабки. Пошлю Вовка, принесе зараз. Бабуся витріщилася на внучку. — Гроші давай! — хрипко пояснила Червона Шапочка. Бабуся тремтячими руками дістала вузлика. Розв’язала. Подала Червоній Шапочці свою пенсію. — На. Нема більше. — Тоді я тебе з’їм! — налякала Червона Шапочка. Якраз у цей час повз хату бабусі проходив мисливець. Дивиться, біля хати лежить загнаний Вовк, язика висолопивши і хвоста відкинувши. А з хати доноситься схлипування бабусі: — Не маю, внученько! Їй-богу, більше не маю!.. Мисливець вскочив у хату. Напоготові рушницю тримає: — Хто тут бабусю ображає? Червона Шапочка криво осміхнулася: — А ти у родинні справи не вмішуйся! Браконьєр нещасний. Ось напишу на тебе скаргу, що ти вбив Вовка, обікрав бабу-шенцію і приставав до мене. Тоді закукурікаєш... Мисливець був сміливий. Ніколи не тремтів перед найстрашнішим звіром. А тут жилки в нього затрусилися. Він згадав свою жінку молоду. Діточок білочубих. І, знітившись, почав задкувати до виходу. Що далі діялося у бабусиній хаті, ніхто не знає. Бо свідків не було. Тільки десь під полудень з хати вийшла Червона Шапочка з набитим вузликом на спині. І зникла в лісі. Де вона блукає, досі ніхто не знає. Може, стрінеться вам принагідно. То сповістіть хоча б її маму. Бо побивається, руки ламає, де її чадо неповнолітнє, не знає...
В стихотворении Бунина "Святогор" повествуется о смерти славного богатыря Святогора. Безутешный конь, верный друг Святогора, бродит вокруг и пытается разбудить богатыря, не желая мириться с его смертью. В этом стихотворении два ключевых образа: образ коня и образ камня Алатыря. Конь в стихотворении олицетворяет неукротимость человеческого духа, нежелание мириться со злом, которое "сеют" различные "Иваны" (Иван крадется по земле за конем, пытается поймать его, но конь не дается). Камень Алатырь - "камень преткновения", "бел-горюч камень", "всем камням отец", так говориться о нем в русском фольклоре. В стихотворении это камень, у которого лежит покойный главный герой. Он символизирует вечный спор добра и зла, "распутье" России, представляется вратами в другой мир (в стихотворении - в мир мертвых). Иван и Святогор противопоставляются друг другу, как варианты пути России. Но так как Святогор умер, путь нам известен, хоть и мы (черный конь) не хотим этого признать, принять, пытаясь вернуться к распутью и повернуть. В стихотворении используется кольцевая женская рифма, что дает стихотворению некую былинную напевность, чему также анапест - стихотворный размер стихотворения. Для того чтобы увеличить сходство стихотворения и былины, Бунин использует постоянные эпитеты, такие как: чистое поле, бел шатер и др. В стихотворении много метафор (ворон по полю плавает, свет-заря помутилася, месяц встал на ночной дозор и т.п.). Метафоры являются неотъемлемой частью стихотворений, но в этом именно метафоры автору в описании пейзажа, делают его более прочным и детализированным. Несколько раз в стихотворении встречается анафора (В чистом поле..; Я ль не...; Он...). Анафора акцентирует наше внимание на важном не упустить нить рассказа. Большую роль в стихотворении имеют описания звуков в "пейзаже" - карканье ворона, звон стремян, чуть слышные касания копыта - все эти звуки подчеркивают тишину, окутавшую всю эту картину. "Святогор" - характерный пример вторжения былины в стихотворения, их симбиоз. Бунин смог соединить два этих лирических и лироэпических жанра без потерь ни для одного, ни для другого.
Каникулы бывают:
гуляние
аквапарк
горки
ходить по гостям