Людвіг ван Бетховен народився 16 грудня 1770 року в сім'ї придворних музикантів у місті Бонн. Батько, будучи обдарованою людиною (придворний музикант, викладав вокал, теорію музики та гру на клавесині), дуже невміло розвивав музичні здібності хлопчика. Він жадав своєму синові слави клавіриста-вундеркінда, але після перших концертів (Кельн — 1778, Роттердам — 1781), які не виправдали його сподівань, дещо заспокоївся. До одинадцяти років у малого Бетховена не було системних занять — його навчали музиканти, знайомі батька. Та в 1779 році в Бонн приїхав відомий композитор, органіст, письменник Крістіан-Ґотліб Нефе, який вплинув на формування Бетховена як творчої особистості, і в якого юний Бетховен навчався починаючи з 1779 року. Нефе познайомив свого учня із творчістю великих німецьких композиторів минулих часів. Зокрема, «Добре темперований клавір» Йоганна Себастьяна Баха став для Бетховена одним із найшанованіших творів. Також Нефе познайомив Бетховена з творами Георга Фрідріха Генделя.Бетховен розпочав свою трудову діяльність професійного музиканта у дуже юному віці. В 1782 році (під час від'їзду Нефе) виконував обов'язки придворного органіста, а вже у тринадцять років Бетховена зарахували клавесиністом у придворний оркестр. З 1788 року Бетховен проводить ще й приватні уроки, адже на його юнацькі плечі «впав» тягар утримування родини. Та все ж більшу частину свого часу Бетховен присвячував творчості. Писав він досить повільно. За десять років створив понад п'ятдесят композицій. Серед них перші твори (написані ним у віці тринадцяти років варіації на марш Дреслера c-moll та три сонати для клавесина.
Боннський період був для Бетховена особливим, тому, що працюючи у різних жанрах, композитор зумів віднайти риси своєї творчої індивідуальності. Бетховен був висококультурною людиною, хоча з 11 років він, з певних причин, не відвідував школу. Свій світогляд розширював самоосвітою: вивчав французьку та італійську мови, латинь, класичну літературу, а також читав грецьких письменників, знав напам'ять багато творів Шекспіра. Бетховен з дитинства був добре ознайомлений з німецькою літературою. Пізніше до числа його захоплень додалася ще й перська поезія, в тому числі філософські вірші Омара Хаяма.
А. С. Пушкин искренне восхищается Москвой как воплощением национальной культуры, самобытности, русского духа, хранительницей исторической памяти народа. Поэт гордится старинными замками, Кремлем, свидетелями славы русского оружия, символами торжества идеи национального единства, национального самосознания: Москва... как много в этом звуке Для сердца русского слилось! Как много в нем отозвалось! Гордость московского дворянства его соприкасаемостью с героическими страницами русской истории, верность традициям, старинному жизненному укладу вызывают уважение, сочувствие поэта. И наоборот — низменность уровня духовного развития, пошлость привычек, ограниченное и самодовольное восприятие вызывают иронию и насмешку автора: Но в них не видно перемены; Все в них на старый образец... Все то же лжет Любовь Петровна, Иван Петрович так же глуп, Семен Петрович так же скуп... “Младые грации Москвы” и “архивны юноши” чопорно и неблагосклонно воспринимают провинциальную барышню: свысока, небрежно и самодовольно “озирают Татьяну с ног до головы”, “ее находят что-то странной, провинциальной и жеманной”. Простоту, естественность, непосредственность девушки юные московские дворяне трактуют как недостаток воспитания, неумение вести себя в свете, неумелое желание обратить на себя внимание. Впрочем, общество, признавая за Татьяной право на провинциальную странность, принимает ее в свой круг. Поэт увлеченно и сочувственно описывает московские балы: Там теснота, волненье, жар, Музыки грохот, свеч блистанье, Мельканье, вихорь быстрых пар Красавиц легкие уборы... Его завораживает обилие света, громкая музыка, красивые наряды, грациозные движения танцующих. Праздничная суета, “шум, хохот, беготня, поклоны, галоп, мазурка, вальс” привлекают Пушкина красочностью, торжественностью. Татьяна, выросшая в гармоничном единении с природой, задыхается в этом столпотворении на ограниченном пространстве Собрания, она “волненье света ненавидит”: Ей душно здесь... она мечтой Стремится к жизни полевой, В деревню, к бедным поселянам, В уединенный уголок, Где льется светлый ручеек, Я своим цветам, к своим романам”. А. С. Пушкин сопереживает героине, рвущейся из круга суеты, условностей, московского чванства на простор природы. Консерватизм, избирательность московского барства отталкивают и поэта, впрочем, и кузины, и тетушки довольно скоро преодолевают городской снобизм в отношении к его героине и искренне желают ей достигнуть, как им кажется, самого главного в жизни: удачно выйти замуж. Уровень общения московского дворянства отдает провинциальной примитивностью и интеллектуальным убожеством. Если в деревне люди просты и бесцеремонны, приветливы и непретенциозны, в московском “свете пустом”, но чопорном, напыщенном духовная ограниченность дворянской среды выглядит отталкивающей: Татьяна вслушаться желает В беседы, в общий разговор; Но всех в гостиной занимает Такой бессвязный, пошлый вздор; Все в них так бледно, равнодушно; Они клевещут даже скучно... Но воздавая должное интеллектуальной элите страны, являвшейся неотъемной частью столичного дворянства, Пушкин столь же искренне и объективно признает ее количественную незначительность. В основном же общество — напыщенная, холеная, полная великосветских условностей толпа — вызывает у поэта отвращение большее, чем консервативное московское дворянство. Строгие искусственные правила безупречного поведения, благопристойного лицемерия отталкивают поэта неестественностью, безжизненностью, несвободой. Здесь все играют свои роли, однажды усвоенные и одобренные обществом, выражая не личное восприятие, а ролевое ожидание света: и “на эпиграммы падкий, на все сердитый господин”, и “диктатор бальный стоял картинкою журнальной... затянут, нем и недвижим”. Эта наигранность, фальшь, “света суета” в высшей степени неприятна полному жизни и искренности поэту и он выносит устами Татьяны строгий вердикт столичному дворянству
Рассказ И.С. Тургенева является совершено уникальным произведением во многом. Самое важное в нем то, что Тургеневым одним из первых писателей в русской литературе был введен образ крестьянского мальчишки. До него о крестьянах вообще писалось очень редко и мало. В рассказе дается не только поэтичное и проникновенное описание русской природы, но и показываются читателю живые дети с их суеверием, пытливостью, храбростью и трусостью. Они вынуждены были с самого раннего детства оставаться одни в этом мире, без всякой и знаний, которые накоплены человечеством. Писателю всегда были интересны и привлекательны честные, искренние и одаренные духовно и эмоционально люди, которых мы видим на страницах его произведений. Жизнь их, как правило, не простая, так как такие люди предъявляют довольно высокие требования не только к себе, но и к другим.
Людвіг ван Бетховен народився 16 грудня 1770 року в сім'ї придворних музикантів у місті Бонн. Батько, будучи обдарованою людиною (придворний музикант, викладав вокал, теорію музики та гру на клавесині), дуже невміло розвивав музичні здібності хлопчика. Він жадав своєму синові слави клавіриста-вундеркінда, але після перших концертів (Кельн — 1778, Роттердам — 1781), які не виправдали його сподівань, дещо заспокоївся. До одинадцяти років у малого Бетховена не було системних занять — його навчали музиканти, знайомі батька. Та в 1779 році в Бонн приїхав відомий композитор, органіст, письменник Крістіан-Ґотліб Нефе, який вплинув на формування Бетховена як творчої особистості, і в якого юний Бетховен навчався починаючи з 1779 року. Нефе познайомив свого учня із творчістю великих німецьких композиторів минулих часів. Зокрема, «Добре темперований клавір» Йоганна Себастьяна Баха став для Бетховена одним із найшанованіших творів. Також Нефе познайомив Бетховена з творами Георга Фрідріха Генделя.Бетховен розпочав свою трудову діяльність професійного музиканта у дуже юному віці. В 1782 році (під час від'їзду Нефе) виконував обов'язки придворного органіста, а вже у тринадцять років Бетховена зарахували клавесиністом у придворний оркестр. З 1788 року Бетховен проводить ще й приватні уроки, адже на його юнацькі плечі «впав» тягар утримування родини. Та все ж більшу частину свого часу Бетховен присвячував творчості. Писав він досить повільно. За десять років створив понад п'ятдесят композицій. Серед них перші твори (написані ним у віці тринадцяти років варіації на марш Дреслера c-moll та три сонати для клавесина.
Боннський період був для Бетховена особливим, тому, що працюючи у різних жанрах, композитор зумів віднайти риси своєї творчої індивідуальності. Бетховен був висококультурною людиною, хоча з 11 років він, з певних причин, не відвідував школу. Свій світогляд розширював самоосвітою: вивчав французьку та італійську мови, латинь, класичну літературу, а також читав грецьких письменників, знав напам'ять багато творів Шекспіра. Бетховен з дитинства був добре ознайомлений з німецькою літературою. Пізніше до числа його захоплень додалася ще й перська поезія, в тому числі філософські вірші Омара Хаяма.