(1809-1849) американський письменник, новеліст, поет, критик. на долю його випали нелегкі життєві випробування: народився в сім'ї бродячих акторів, рано втратив батьків, його взяла на виховання багата родина, але щастя було недовгим. характери нового батька і чужого сина не співпадали і зрештою едгар змушений був покинути забезпечену родину і поневірятися. з 1828 до 1831 року по друкується, видає три поетичні збірки, але успіху вони не мають. від голоду його рятує премія, якою його нагородили у конкурсі на краще оповідання. це був "рукопис, знайдений у пляшці". до 1840 року у едгара по вже два томи новел, 1845 року виходить збірка "ворон та інші вірші". злидні, нещастя не полишають по, але в останні роки свого життя він творить поетичні шедеври: "дзвони", "аннабел лі" (1849). поезія в. по - це романтизм у поєднанні з символізмом. улюблена тема поета - природа, яка приховує найпотаємніші відтінки буття. звичайно, поет торкається і вічних тем - кохання і смерті. у по особливе розуміння кохання: почуття завжди платонічне, піднесене, жінка стає символічним образом чогось недосяжного і прекрасного. згадка про передчасно померлу кохану є у віршах і про кохання, і про смерть. відчутно звучать ці мотиви в поезіях "крук", "аннабел лі", "улялюм". науково-фантастичні новели едгара по - це дивовижний сплав комічного і трагічного, поєднання високої ерудиції з захопливим сюжетом. едгар по завоював славу письменника-інтелектуала. усього по написав 64 оповідання. найвідоміші з них: "падіння дому ашерів" (1839), "ділова людина" (1840), "золотий жук" (1843), "чорний кіт" (1843) та інші. по започаткував новий літературний жанр - детектив ("убивство на вулиці морг", "таємниця марі роже"). образ головного героя в оповіданні е. по "золотий жук" розповідь починається з деякої таємничості і неординарності в описі як головного героя, невдахи вільяма леграна, що втратив своє багатство, так і місцевості, де він проживав. протягом усієї оповіді автор тримає читача в напрузі, не розкриваючи особистості свого героя. дійсно, на перший погляд, перед нами встає образ людини, що потерпіла життєве фіаско і втекла від суспільного презирства на безлюдний острів. більш того, реакція леграна на "золотого" жука, знайденого ним для колекції, свідчить про дивацтво цієї людини, що межує з божевіллям. із самого початку, як автор, що веде оповідання від першої особи, так і негр на ім'я юпітер, позаочі вважали "масу білла" не зовсім нормальною людиною, проявляючи, однак, при цьому максимум терпіння і поваги до нещасливого потомственого гугенота. автор так описує цю загадкову людину: "багато що в характері самітника вселяло цікавість і повагу. я побачив, що він добре освічений і наділений незвичайними здібностями, але разом з тим він заражений мізантропією і страждає від хворобливого стану розуму, поринаючи поперемінно то у захват, то в похмурість". критичність ситуації зростає в той момент, коли автор одержує листа від леграна з запрошенням прийти до нього у важливій справі, і чує тривожні відгуки юпітера про свого пана. події, що відбуваються після цього, остаточно переконують оповідача у тому, що його друг одержимий манією скарбошукацтва. "подібні манії можуть легко підштовхнути до божевілля нестійкий розум, особливо якщо вони знаходять собі поживу в таємних прагненнях душі", - вважав тоді автор оповідання. тільки занепокоєння за свого друга спонукає автора разом з юпітером леграна в пошуках скарбів. потім дії леграна, що на перший погляд межують з божевіллям, змушують супутників зупиняти його й умовляти повернутися додому, однак надзвичайна твердість і завзятість вільяма стали цьому перешкодою. однак, після того, як коштовності, в існування яких так твердо вірив легран, нарешті були знайдені, перед читачем зненацька розкривається сила і багатство характеру героя твору едгара по. коли легран крок за кроком описує шлях, який привів його до успіху, ми, бачимо чітку послідовність у розшифровуванні піратського послання і пошукові орієнтирів, зазначених у ньому. тут можна побачити непохитну волю до успіху, яка була помилково прийнята за одержимість. крім того, вражає терпіння, виявлене леграном стосовно свого "здорового", скептично налаштованого і надмірно самовпевненого друга. наступні рядки розповіді дозволяють розкрити в особистості вільяма також витончене почуття гумору, виражене м'якою іронією на адресу автора, коли той запитав про роль жука в пошуках скарбу: "ваші натяки на те, що я не в собі, розсердили мене, і я вирішив відплатити вам маленькою містифікацією в моєму смаку".
«Облетели листья, падал снег- и потом таял. Снова пахали, снова сеяли, снова жали. И опять облетали листья, и опять падал снег. И одна революция . и другая революция. И весь свет перевернулся». Среди этой серости мы видим образ Матрены с лучезарной, доброй и извиняющейся улыбкой. Вся она согревалась каким-то теплом, светом который шел изнутри, из её улыбки. Солженицын открывает нам простой секрет красоты женщины: «У тех людей всегда хороши, кто в ладу с совестью своей». Голос её был с каким-то теплым мурчанием, как у бабушек в сказках, который передавал исконно русскую речь, голос её успокаивал и убаюкивал. Это женщина перенесла много испытаний по жизни, и всегда оставалась одна. На её долю выпало много горя это и разбитая любовь, и смерть её шестерых детей, труд в деревне, потеря мужа на войне, обида на колхоз, который описав её не оставил никакой поддержки и пенсии. Она жила забытая всеми, бедно и убого. Родные боялись её и не заботились о ней. Она всем и во всем, что только могла сделать, бескорыстно, от чистого сердца, просто потому что она была добра и чиста душой. Многие не понимали этого и считали его глупой старухой, которой можно пользоваться в своих целях, без какой-либо отдачи. Несмотря ни на что эта женщина не озлобилась на окружающих, сохранила светлый, добрый дух, лучезарную улыбку, чувства жалости и радости. Наверное, поэтому она и не была понятна всем. Сохраняя душевную теплоту, искренность, независимость характера и быта, Матрене было чуждо такое чувство как зависть чужому изобилию и благополучию. Она всегда искренне радовалась успехам других людей. После её смерти у неё сразу же объявились сестры, которые вмиг завладели её нажитым, небольшим имуществом, растащив всё что только увидели. Позже новая подруга Матрены, которая искренне её любила, забрала вязаную кофточку женщины, что бы сестрам не досталось. Похороны Матрены, показывают нам, что она ушла из жизни так никем и не оплаканная. Потому что пьяные люди совсем не вкладывали чувства в эту память. Поминки, траурное прощание с добрейшей души женщиной были похожи на посиделки с выпивкой и сытным ужином. «Не стоит село без праведника», а смерть Матрены- начало деградации, массового регресса и гибели нравственных устоев. Ни деревня, ни город, ни земля наша не смогут стоять без людей таких-праведников, которым была Матрена.
