Нести посылку домой, не узнав, что в ней, я не мог: не то терпение. Ясно, что там не картошка. Для хлеба тара тоже маловата, да и неудобна. К тому же хлеб мне отправляли недавно, он у меня еще был. Тогда что там? Тут же, в школе, я забрался под лестницу, где, помнил, лежит топор, и, отыскав его, оторвал крышку. Под лестницей было темно, я вылез обратно и, воровато озираясь, поставил ящик на ближний подоконник.
Заглянув в посылку, я обомлел: сверху, прикрытые аккуратно большим белым листом бумаги, лежали макароны. Вот это да! Длинные желтые трубочки, уложенные одна к другой ровными рядами, вспыхнули на свету таким богатством, дороже которого для меня ничего не существовало. Теперь понятно, почему мать собрала ящик: чтобы макароны не поломались, не покрошились, прибыли ко мне в целости и сохранности. Я осторожно вынул одну трубочку, глянул, дунул в нее, и, не в состоянии больше сдерживаться, стал жадно хрумкать. Потом таким же образом взялся за вторую, за третью, размышляя, куда бы мне спрятать ящик, чтобы макароны не достались чересчур прожорливым мышам в кладовке моей хозяйки. Не для того мать их покупала, тратила последние деньги. Нет, макаронами я так просто не попущусь. Это вам не какая-нибудь картошка.
И вдруг я поперхнулся. Макароны… Действительно, где мать взяла макароны? Сроду их у нас в деревне не бывало, ни за какие шиши их там купить нельзя. Это что же тогда получается? Торопливо, в отчаянии и надежде, я разгреб макароны и нашел на дне ящичка несколько больших кусков сахару и две плитки гематогена. Гематоген подтвердил: посылку отправляла не мать. Кто же в таком случае, кто? Я еще раз взглянул на крышку: мой класс, моя фамилия — мне. Интересно, очень интересно.
Я втиснул гвозди крышки на место и, оставив ящик на подоконнике, поднялся на второй этаж и постучал в учительскую. Лидия Михайловна уже ушла. Ничего, найдем, знаем, где живет, бывали. Значит, вот как: не хочешь садиться за стол — получай продукты на дом. Значит, так. Не выйдет. Больше некому. Это не мать: она бы и записку не забыла вложить, рассказала бы, откуда, с каких приисков взялось такое богатство.
Когда я бочком влез с посылкой в дверь, Лидия Михайловна приняла вид, что ничего не понимает. Она смотрела на ящик, который я поставил перед ней на пол, и удивленно спрашивала:
— Что это? Что такое ты принес? Зачем?
— Это вы сделали, — сказал я дрожащим, срывающимся голосом.
— Что я сделала? О чем ты?
— Вы отправили в школу эту посылку. Я знаю, вы.
Я заметил, что Лидия Михайловна покраснела и смутилась. Это был тот единственный, очевидно, случай, когда я не боялся смотреть ей прямо в глаза. Мне было наплевать, учительница она или моя троюродная тетка. Тут спрашивал я, а не она, и спрашивал не на французском, а на русском языке, без всяких артиклей. Пусть отвечает.
— Почему ты решил, что это я?
— Потому что у нас там не бывает никаких макарон. И гематогену не бывает.
— Как! Совсем не бывает?! — Она изумилась так искренне, что выдала себя с головой.
— Совсем не бывает. Знать надо было.
Лидия Михайловна вдруг засмеялась и попыталась меня обнять, но я отстранился. от нее.
— Действительно, надо было знать. Как же это я так?! — Она на минутку задумалась. — Но тут и догадаться трудно было — честное слово! Я же городской человек. Совсем, говоришь, не бывает? Что же у вас тогда бывает?
— Горох бывает. Редька бывает.
— Горох… редька… А у нас на Кубани яблоки бывают. Ох, сколько сейчас там яблок. Я нынче хотела поехать на Кубань, а приехала почему-то сюда. — Лидия Михайловна вздохнула и покосилась на меня. — Не злись. Я же хотела как лучше. Кто знал, что можно попасться на макаронах? Ничего, теперь буду умнее. А макароны эти ты возьми…
— Не возьму, — перебил я ее.
— Ну, зачем ты так? Я знаю, что ты голодаешь. А я живу одна, денег у меня много. Я могу покупать что захочу, но ведь мне одной… Я и ем-то помаленьку, боюсь потолстеть.
— Я совсем не голодаю.
— Не спорь со мной, я знаю. Я говорила с твоей хозяйкой. Что плохого, если ты возьмешь сейчас эти макароны и сваришь себе сегодня хороший обед. Почему я не могу тебе единственный раз в жизни? Обещаю больше никаких посылок не подсовывать. Но эту возьми. Тебе надо обязательно есть досыта, чтобы учиться. Сколько у нас в школе сытых лоботрясов, которые ни в чем ничего не соображают и никогда, наверное, не будут соображать, а ты мальчишка, школу тебе бросать нельзя.
Ее голос начинал на меня действовать усыпляюще; я боялся, что она меня уговорит, и, сердясь на себя за то, что понимаю правоту Лидии Михайловны, и за то, что собираюсь ее все-таки не понять, я, мотая головой и бормоча что-то, выскочил за дверь.
характеристика
Нора Хельмер – дружина Торвальда, успішного бізнесмена. Нора жила тим, що будувала своє життя, роблячи щасливим чоловіка, втілюючи його бажання і відповідаючи його очікуванням, при цьому пригнічуючи свою особистість. Її чоловік тільки отримав нову роботу в банку, і в цей період виявляється, що одного разу Нора позичила гроші для того, щоб до йому, коли він хворів. Після низки робіт, які вона приховувала, вона змогла розплатитися з боргом. Нора не хоче, щоб її чоловік про це дізнався, так як це зачепить його гордість, а вона ж грає роль ідеальної дружини й матері трьох дітей. У підсумку вона розуміє, що більше не може так жити і йде з сім’ї для того, щоб зрозуміти, хто вона насправді.
Торвальд Хельмер характеристика
Чоловік Нори і батько трьох дітей, Торвальд відноситься до своєї дружини, як до красивої речі, а не як до особистості. Коли він дізнається про борг, то розчаровується в дружині, незважаючи на той факт, що вона зробила це, щоб йому до . Коли вона вирішує піти з сім’ї, він говорить їй, що її обов’язки як жінки бути хорошою дружиною і матір’ю. Наприкінці п’єси він сподівається на те, що вона змінить свою думку. Очевидно, що він не помічає реальних проблем їхнього шлюбу і того, що він захоплюється своєю дружиною, як іграшкою. Він не розуміє, що поводиться з нею так, як поводився її батько. Торвальд на початку п’єси здається суворим і владним, але, врешті-решт, виявляється, що він дуже невпевнена у собі людина. Він хоче поваги, але не виявляє її до інших.
Доктор Ранк характеристика
Він багатий друг сім’ї, який закоханий в Нору. Ранк фліртує з нею, показуючи тим самим свої почуття. Доктор Ранк – це той герой п’єси, який змирився зі своєю долею. Він знає, що вмирає від сифілісу, але він гідно це приймає і продовжує поводитися людяно.
Крогстад характеристика
Крогстад - це повірений, у якого Нора позичила гроші. Він упродовж п’єси шантажує її для того, щоб утриматися на посаді.
Всі герої п’єси “Ляльковий дім” багатогранні і неоднозначні. Кожен у міру розвитку п’єси розкриває свою справжню суть. Не все так, як виглядає, і в кінці п’єси жінка бере свою долю в свої власні руки і відправляється на пошуки свого істинного «я».
Отже, головними героями твору “Ляльковий дім” є:
Ібсену довелося вислухати багато критики за те, що він насмілився піти проти норм суспільства, однак саме завдяки цьому його п’єса випередила свій час і популярна і донині. Нора і інші герої п’єси показують, наскільки важкими для розуміння можуть бути людські почуття, бажання і відносини