Высокие хоромы великого князя Киевского Светозара полны гостей. Князь празднует свадьбу дочери Людмилы с витязем Русланом. Вещий Баян запевает песню о славе русской земли, о смелых походах. Он предсказывает судьбу Руслана и Людмилы: над героями нависла смертельная опасность, им уготованы разлука, тяжкие испытания. Руслан и Людмила клянутся друг другу в вечной любви. Ратмир и Фарлаф, завидуя Руслану, втайне радуются предсказанию. Однако Баян всех успокаивает: незримые силы защитят влюбленных и соединят их. Гости славят молодых. Снова звучат напевы Баяна. На этот раз он предсказывает рождение великого певца, который сохранит от забвения историю Руслана и Людмилы.2 В разгар свадебного веселья раздается удар грома, все погружается во тьму. Мрак рассеивается, но Людмилы нет: она похищена. Светозар обещает руку дочери и полцарства тому, кто княжну. Руслан, Ратмир и Фарлаф отправляются на поиски.
В далеком северном краю, куда странствия привели Руслана, живет добрый волшебник Финн. Он предсказывает витязю победу над похитившим Людмилу Черномором. По Руслана Финн рассказывает свою историю. Бедный пастух, он полюбил красавицу Наину, но та отвергла его любовь. Ни подвигами, ни богатством, добытым в смелых набегах, не мог он завоевать сердце гордой красавицы. И лишь с магических чар Финн внушил Наине любовь к себе, но Наина тем временем стала дряхлой старухой. Отвергнутая волшебником, теперь уже она преследует его. Финн предостерегает Руслана против козней злой волшебницы. Руслан продолжает свой путь.
Ищет Людмилу и Фарлаф. Но все, что встречается на пути, пугает трусливого князя. Неожиданно перед ним появляется страшная старуха. Это Наина. Она хочет Фарлафу и этим отомстить Финну, который покровительствует Руслану. Фарлаф торжествует: близок тот день, когда он Людмилу и станет обладателем Киевского княжества.
Поиски приводят Руслана в зловещее пустынное место. Он видит поле, усеянное костями павших воинов и оружием. Туман рассеивается, и перед Русланом возникают очертания огромной Головы. Она начинает дуть навстречу витязю, поднимается буря. Но, пораженная копьем Руслана, Голова откатывается, и под ней обнаруживается меч. Голова рассказывает Руслану историю двух братьев — великана и карлика Черномора. Карлик хитростью одолел своего брата и, отрубив ему голову, заставил ее сторожить волшебный меч. Отдавая меч Руслану, Голова отомстить злому Черномору.
Волшебный замок Наины. Девы, подвластные колдунье, приглашают путников укрыться в замке. Здесь же тоскует возлюбленная Ратмира — Горислава. Появившийся Ратмир не замечает ее. В замок Наины попадает и Руслан: он очарован красотой Гориславы. Витязей Финн, разрушающий злые чары Наины. Ратмир, возвращенный Гориславе, и Руслан вновь отправляются в путь на поиски Людмилы.
В садах Черномора томится Людмила. Ничто не радует княжну. Она тоскует по Киеву, по Руслану и готова покончить с собой. Невидимый хор слуг уговаривает ее подчиниться власти чародея. Но их речи вызывают лишь гнев гордой дочери Светозара. Звуки марша возвещают о приближении Черномора. Рабы вносят на носилках карлика с огромной бородой. Начинаются танцы. Внезапно раздается звук рога. Это Руслан вызывает Черномора на поединок. Погрузив Людмилу в волшебный сон, Черномор уходит. В бою Руслан срезает Черномору бороду, лишая его чудесной силы. Но он не может пробудить Людмилу от волшебного сна.
В долине разбит стан Руслана. Ночь. Ратмир охраняет сон друзей. Вбегают испуганные рабы Черномора, которых Руслан освободил из-под власти злого волшебника. Они сообщают, что невидимой силой вновь похищена Людмила, вслед за которой скрылся и Руслан.
Фарлаф, похитив с Наины княжну, привез ее в Киев, Но никто не в силах пробудить Людмилу. Светозар оплакивает дочь. Неожиданно появляется Руслан. Волшебным перстнем Финна он пробуждает княжну. Ликующие киевляне славят храброго витязя, воспевают отчизну.
Объяснение:
Князь Владимир выдает свою меньшую дочь Людмилу за «князя храброго Руслана». Празднество в самом разгаре, гости слушают песню «сладостного певца» Баяна молодоженов. Однако не все веселятся, «в унынье, с пасмурным челом» сидят три витязя, соперники Руслана – Рогдай, Фарлаф, Ратмир.
После пира молодые отправились в свои покои. Неожиданно грянул гром, в комнате потемнело, и «кто-то в дымной глубине / Взвился чернее мглы туманной». Руслан в отчаянии обнаруживает, что Людмила пропала. Узнав о случившемся, князь Владимир обещает тому, кто сможет ее разыскать, руку дочери и полцарства. Руслан, Рогдай, Фарлаф и Ратмир отправляются в разные стороны на поиски Людмилы.
Олег Ольжич народився 8 липня 1907 р. в Житомирі в сім'ї поета Олександра Олеся (О. Кандиби). Середню освіту почав здобувати у Пущі-Водиці під Києвом. У 1923 р. він виїхав разом з матір'ю з України і в Берліні зустрівся з батьком, який ще в 1919 р. емігрував з України. Незабаром родина переїхала до Горніх Черношинець під Прагою. У 1924 р. Олег вступив до Карлового університету, водночас навчався в Українському вільному університеті. Закінчивши університет, у 1929 р. написав дисертацію "Неолітична мальована кераміка Галичини". Став відомим вченим-археологом, брав участь у кількох археологічних розкопках на Балканах. Був за у США до Гарвардського університету читати лекції з археології.
У 1929р. після заснування ОУН (організації українських націоналістів) Ольжич став одним з найактивніших її членів, очолив культурний сектор організації, а трохи пізніше став заступником голови проводу ОУН.
У 1938 р. він заснував Український науковий інститут у США.
У 1935р. у Львові вийшла збірка Ольжича "Рінь".
За дорученням ОУН поет брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, очоленої А. Волошиним, знищеної 14— 15 березня 1939р. угорськими фашистами. Потрапив до хортистської тюрми.
У 1940р. у Празі вийшла збірка Ольжича "Вежі".
Після розколу ОУН у 1940 р. Ольжич, належачи до фракції мельниківців, очолив відділи ОУН на Правобережжі України, в Києві.
5 листопада 1941 р. він був одним із фундаторів Української національної ради, якою керував економіст М. Величківський. У 1941 р. після заборони рейхскомісаріатом діяльності ОУН, яка перейшла в підпілля, переїхав до Львова, де одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною).
У 1944 р. поет у Львові був схоплений гестапівцями. 9 чи 10 червня 1944 р. — закатований у концтаборі Заксенгаузен гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц).
Посмертна збірка Ольжича "Підзамчя" вийшла у 1946р.
Олег Ольжич належав до покоління першої еміграційної хвилі, яке зуміло не тільки зберегти, а й примножити українську культуру за кордоном, коли на так званій материковій Україні найкращі традиції українського народу руйнувались репресіями, голодомором, добре продуманими "реформами". Усією своєю творчістю Ольжич прагнув утвердити героїчний світогляд, пропагував думку, що кожен громадянин має здобувати свободу, можливо, навіть ціною власного життя.
Збірки Олега Ольжича "Рінь", "Вежі", "Підзамчя" абсолютно різні і за формою, і за змістом. Друга й остання прижиттєва книга поета "Вежі" відрізняється від інших збірок тим, що має гостру ідейно-політичну скерованість. Книга "Вежі" складається з двох ліричних поем: "Городок. 1932" і "Незнаному Воякові".
Вірш "Захочеш — і будеш" — це дев'ятий вірш із циклу "Незнаному Воякові", в якому автор у наказовій формі переконує, що майже все в житті залежить від нас самих:
Захочеш — / будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила.
Тільки доклавши власних зусиль, людина може побудувати щасливе майбутнє, бо часто вона не усвідомлює, наскільки багатим є її внутрішній світ, скільки фізичної сили приховує сила людського духу. Але в той же час слід пам'ятати, що наші дії не можуть керуватись вседозволеністю, ми не можемо діяти за принципом "Ціль виправдовує засоби", адже всередині кожного з нас є вічне мірило вчинків — сумління. Автор називає сумління "невблаганним", адже ми можемо переконати оточуючих, що примусило нас порушити моральні принципи життя, але ми ніколи не зможемо переконати в Цьому сумління, не зможемо примусити його замовкнути:
Навчися надать блискавичність думкам І рішенням важкість каміння. Піти чи послати і стать сам на сам З своїм невблаганним сумлінням.
В іншому творі цього циклу Ольжич наголошує на тому, що справжній громадянин не має права чекати, коли в майбутньому зміниться на краще життя його країни, бо:
Держава не твориться в будучині. Держава будується нині. Це люди, на сталь перекуті в огні. Це люди, як брили камінні.
Хоча поет усвідомлює, що далеко не кожен має внутрішні сили пожертвувати своїм життям, особистим щастям заради щасливого майбутнього усіх. Мало таких:
Хто кров'ю і волею сціпить в цемент Безвладний пісок міліонів.
Отже, увесь цикл поезій "Незнаному Воякові" пройнятий гострим осудом безперспективної інерції українців, є поетичним закликом не примирятися з принизливим становищем раба.
Помітне місце в збірці "Вежі" посідає поема-хроніка "Городок. 1932", де йдеться про суворе життя українських підпільників.
"Підзамчя" — посмертна збірка Ольжича, хоча він її підготував ще 1940 р. Вона об'єднала творчі пошуки поета часів "Ріні" та "Веж", засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності. Поезія Ольжича — це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до здобуття права бути справжньою нацією.
Объяснение: