Отже, твір Шолом-Алейхема — це роман про роман: ліричний роман про трагічний роман, про нездійсненне кохання.
У дитинстві Шимек і Бузя були господарями свого світу: "наш дім — палац. Я — принц. Бузя — принцеса... це наше небо, наш вітерець, наші пташки — усе наше, наше, наше!". Вони були з'єднані у ньому, як закохані Соломон та Суламіт у біблійній "Пісні над піснями". Але Бузя уже в дитинстві зіткнулася із жорстокістю світу: батько її утонув, а мати покинула її.
Шимек відчуває ворожість світу, коли дитинство уже в минулому, а кохання втрачене: "наш двір уже не виноградник Царя Соломона, що в "Пісні над піснями". Колоди і дошки... вже не кедри і буки... Гора, що за синагогою, вже не гора Ливанська... Куди подівся мій юний, свіжий, ясний і світлий світ, мій світ із "Пісні над піснями"?". Навколишній світ втратив своє метафоричне, символічне звучання.
Оповідь ведеться від першої особи, і завдяки особливостям оповіді — зверненням до читача і повторам — читач стає слухачем, майже співбесідником автора. Оповідач час від часу повертає нас до початку роману, який був для нього початком, джерелом і прекрасної мрії, і невтоленної печалі,— адже "початок, найпечальніший початок, кращий за найрадісніший кінець".
Символіка і поетична мова роблять роман схожим на ліричний вірш: серед казкових володінь Шимека "великий луг, який тягнеться безкінечно, зеленим килимом укритий, жовтими ромашками вкритий, червоними квіточками уквітчаний".
Роман пройнятий не лише символікою біблійної "Пісні над піснями", але й фольклорними, авторськими символами: це образи казок із "Тисячі й однієї ночі", які Шимек розповідає Бузі (історії про царівну, країну карликів, політ над хмарами), вогники святкових Свічок і пасхальні молитви, символи західного сонця, чарівної гірки. Образ сонця, як і біблійний образ Суламіти, пов'язаний із героїнею роману: "Хмаринка майнула по її прекрасному личку. І мені здається, ніби сонце раптово заховалося...Бузя перестала плакати, і вже ожило. Сонце сяяло, як і раніше". Образ Бузі, як сонце, освітлює життя ліричного героя, Шимека, але дівчина, ніби сонце, йде за горизонти: в останній частині роману Шимек залишається сам і може лише згадувати про свою ніжну Суламіт.
Мрія про ідеальне кохання залишається нереалізованою, але у фіналі оповідач знову повертається до початку свого роману і свого життя — адже "початок, найпечальніше начало, краще за найрадісніший кінець". Які радощі і печалі не принесе подальша доля герою роману, його чарівна дитяча казка залишиться в його пам'яті.
Ліричний роман Шолом-Алейхема — один із найпоєтичніших творів єврейської літератури. "Пісня над піснями" написана прозою, але мова й образи уподібнюють твір до прекрасної пісні про кохання.
Он, как личность думающая и во многом талантливая, старается найти свое место в обществе, но все же обречен исторической действительностью на вечное одиночество. Кроме того, одним из наиболее ярких качеств характера Григория Александровича является эгоцентризм, который также заставляет героя чувствовать себя одиноким.
Сталкивая Печорина сначала с «дикаркой» Бэлой, затем с «добрым» Максимом Максимычем, с «честными контрабандистами, Лермонтов неизменно показывает, что Печорин превосходит их подчинить их своей воле или оказывается нравственно их благороднее. В «Фаталисте» Печорин сражается уже не с людьми, а с самой идеей судьбы, бросая ей вызов. Но все эти победы Печорина не приносят ему ни общественной чести, ни нравственного удовлетворения, более того, разрушают его, каждый раз лишь усиливая одиночество героя.
Характер Печорина сложен и противоречив. Главный герой говорит о себе: «Во мне два человека: один живет в полном смысле этого слова, другой мыслит себя в душе стариком» . По мнению Белинского, Печорин, «бешено гоняется за жизнью, ища ее повсюду» . Но нигде герой не находит ни счастья, ни покоя.
Причина подобного отношения к жизни - в самом обществе, которое построено на лицемерии и неискренности. «Узнав хорошо свет и пружины общества» , Печорин «стал искусен в науке жизни» , то есть научился скрывать истинные порывы своей души, лицемерить, перестал верить в искренность, любовь, дружбу. В итоге он превратился в одинокого и несчастного человека, несмотря на всю «внешнюю оживленность» его существования.
Печорин не видит смысла своей жизни, у него нет цели. Этот герой не умеет любить, потому что боится настоящих чувств, боится ответственности. Что ему остается? Только цинизм, критика и скука.
Объяснение:
В истории России женщины не были на вторых ролях. Они правили, вели политические игры, вносили вклад в научную и духовную жизнь. Женщины меняли историю.
Удивляет то, что с X века (после княгини Ольги) и до середины XVI века (до Елены Глинской) история “умалчивает” о женщинах – правительницах России. И после XVIII века, вплоть до наших дней, мы не нашли упоминаний о великих женщинах – правительницах России. В чем причина такого неравномерного распределения по ленте истории России имен женщин – правительниц, мы не можем сказать. Возможно, это связано с тем, что в судьбе России были периоды коренной перестройки всей жизни страны. И в эти переходные периоды были востребованы женщины, как правители.
Первый период – переход страны на православие, фактически, создание нового государства – Киевской Руси, и здесь была востребована княгиня Ольга.
Второй период – переход от “смутного” времени, смены династий (Рюриковичей на Романовых) к сильному централизованному Российскому государству – и в этот период, фактически весь XVIII век, у руля России находилась плеяда выдающих женщин – управительниц огромным государством.
Объяснение: вот так как то