Скільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас.
Почему же рассказ назван «белый пудель» ? видимо оттого, что как раз с арто связаны самые важные события рассказа. в центре внимания эпизоды, в которых решается судьба собаки: безобразный каприз трилли, бессердечную торговлю богатых обитателей дачи и дворника с дедушкой лодыжкиным, преступную кражу арто, рискованное спасение пуделя серёжей. именно в этих эпизодах происходит столкновение героев рассказа – бедных и богатых, сытых и голодных, - живущих по разным социальным и нравственным законам. отношение к белому пуделю позволяет высветить характеры, достоинства и недостатки героев произведения: неподкупность лодыжкина, безнравственность обитателей дачи, смелость серёжи, лакейскую преданность и преступность дворника.
Свою рецензию я решил написать на рассказ Василия Макаровича Шукшина "Срезал", написанный в 1970 году. Я знаком с Шукшиным-актером, я видела много фильмов с его участием. Также Шукшин был мне интересен как режиссер. Мне запомнились такие его известные фильмы, как "Калина красная", "Печки-лавочки", "Живет такой парень". Василий Макарович Шукшин был известен не только как актер и режиссер, но и как замечательный писатель. Им были написаны два романа, шесть повестей. Прочитав один из его сборников рассказов - "Характеры", хотел бы выделить рассказ "Срезал".В своем произведении автор поднимает перед читателем тему социальной демагогии. Простой деревенский мужик Глеб Капустин, решивший, что он живет хуже других и обделен возможностью сделать свою жизнь лучше, мстит за это людям, которые выше его по социальному статусу (полковник, профессор, кандидат). В действительности эти люди не имеют никакого отношения к его жизни. Отсюда у героя такая зависть и злость. Но дурацкая месть заключается в том, что он пытается вести дискуссии с кандидатом и прочими по вопросам, в которых сам ничего не понимает и не разбирается. Глеб Капустин всего лишь напичкан сведениями отовсюду: из газет, радио, телевидения, книг, плохих и хороших. Но все это перемешалось, и это он преподносит так, как будто он умный, образованный человек. Это месть ничуть не прикрашенная, а прикрашенная если, то для одурачивания своих товарищей. Рассказ интересен тем, что в нем Шукшин описал не свойственный для деревни случай. Писатель, уделивший большое место в своем творчестве деревенской жизни, показал деревенского жителя в необычной роли. Вторжение в деревню в таком неожиданном выверте, где уж вовсе не благостность, не патриархальность никакая. Не в каждой деревне найдется такой "умник".Глеб Капустин – белобрысый мужик сорока лет, начитанный и ехидный. Деревенские мужики специально водят его к разным приезжим знаменитостям, чтобы он их "срезал". Автор не пишет ничего о жизненных интересах главного героя, кроме того, что он работает на пилораме. В рассказе это упомянуто между делом, что можно просто эту деталь не принять во внимание. Создается впечатление, что вся его жизнь заключается в том, чтобы глупо мстить людям выше его по социальному уровню. Глеб Капустин не прислушаться к голосу другого человека, его интонация всегда обличительна. Глеб никак не может понять, что для того, чтобы добиться чего-то в жизни, необходимо приложить усилия. Он просто снял с повестки дня вопрос, что для того, чтобы жить хорошо, надо что-то сделать. Он просто игнорирует это. Никаких тормозов почему-то на этом пути не оказалось. Постарайся, тогда тоже станешь ученым или еще кем-нибудь, тоже будешь приезжать на такси и выгружать из багажника по пять чемоданов. Но деревенский мужик привык, что к нему обращаются, как к хозяину положения, хозяину страны, труженику. Он привык, что за него думают, ему все принимают важные решения. Противопоставлением этому служит в рассказе семья кандидатов Журавлевых, приехавших в отпуск в деревню. Хотя Глеб Капустин полагает, что он превзошел умных и образованных людей, на самом деле они не стремятся и не хотят с ним спорить. Они просто не понимают, что он от них хочет. Шукшину ярко удалось показать деревенских мужиков, которые восхищаются "умом" Капустина и удивляются тому, как он "срезал"
кандидата".В одном из своих интервью Василий Макарович Шукшин сказал, что из своего сборника "Характеры" он выделяет рассказ "Срезал". И с ним нельзя не согласиться. "Срезал" стоит особняком в этом сборнике, он наиболее примечателен. Наверное, потому, что он не похож на другие рассказы. Рассказ очень своеобразен. Логика главного героя Глеба Капустина подталкивает на размышления. Такие герои, как Глеб Капустин, такие "чудачки" и придают яркость, непохожесть произведениям Василия Макаровича Шукшина. Рассказ "Срезал" написан доступным языком, он понятен любому читателю. Этот очень небольшой по объему рассказ произвел на меня неизгладимое впечатление. Тема, идея, проблемы, которые подняты в рассказе, не могут оставить равнодушным ни одного читателя.
Скільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас.